Небо над Віднем - Богдан Вікторович Коломійчук
За чверть години Вістович у новому гарнітурі вже був на вулиці. Дійти від помешкання до трамвайної зупинки займало якихось десять хвилин.
Часу, втім, достатньо, аби надихатись свіжим січневим повітрям і трохи прийти до тями після пекучої нездорової ночі.
Здоров'я, особливо після війни, добряче підводило вже немолодого комісара. І, як завжди буває в таких випадках, найперше це впливало на сон.
Зима 1919 року у Відні видалася теплою. Морозів майже не було, хіба що на ніч, дрібні калюжі, які наповнював талий сніг, замерзали до крихких люстерок, що вранці хрускотіли під ногами перехожих. Віденці виглядали понуро і непривітно. Здебільшого йшли, зсутулившись і низько опустивши голову, мовби тягар недавньої поразки імперії ліг особисто кожному на плечі. Вістович звик до цього, і йому було байдуже. Зрештою, сам він виглядав не краще і навіть перейняв звичку не дивитися перехожим у вічі.
Діставшись трамваєм до Ландштрассе, поліцейський зупинився і зміряв поглядом будівлю Дирекції поліції, мовби бачив її вперше. «Якого дідька їм від мене потрібно? — вкотре подумав Вістович. — І чому так терміново?». Вирішивши, зрештою, що іншого способу про це дізнатись, окрім як зайти досередини, наразі немає, комісар подався до входу.
Черговий одразу ж провів його до кабінету директора, де, окрім самого очільника віденської поліції, на комісара чекало ще двоє чоловіків. Обидва були одягнені в цивільне.
— Заходьте, пане Вістовичу, — привітно мовив йому директор, — сідайте.
В кабінеті приємно пахло щойно розпаленим каміном і кавою. Було досить затишно. Могло навіть здатися, що тут зібралися давні друзі, аби згадати добрі часи. Якби ж тільки обличчя невідомих не були такими відчуженими, а година не такою ранньою. Вістович сів на стілець, очікуючи початку розмови.
— Панове, це саме той славетний львівський комісар, про якого я вам розповідав, — сказав незнайомцям директор, — до війни Адам Вістович був навіть заступником директора поліції.
На присутніх, проте, це не справило жодного враження. Вони дочекалися, доки стихне бій годинника, що долинав з вулиці, а тоді хтось із них спокійно промовив:
— Ми раді зустрічі з вами, пане Вістовичу.
— Комісаре, це панове Рімль і Гольденберг. Вони з Рейхсрату[15]...
Вістович стрепенувся. Директор міг далі не продовжувати. Окрім того, що зустріч з урядовцями не віщувала в такі часи нічого доброго, то ще й ці двоє не потребували у Відні особливої рекомендації. Про них тут чув кожен. Лишень за кілька місяців ці двоє дістали в столиці прізвиська Деймос і Фобос[16]. Це були розумні та жорстокі натхненники гаймверу[17] і неофіційні керівники державної поліції та контррозвідки. В Австрії, та й, либонь, в усій вмираючій імперії, де щойно закінчилась війна, такий статус означав необмежену владу. Навіть попри ганебні контрибуції і присутність у Відні солдатів Антанти.
Секретарка внесла до кабінету тацю з чаєм. За кілька хвилин кожен тримав у руці гаряче горнятко і директор продовжив:
— Так-от, комісаре, панове з Рейхсрату мають до вас термінову справу. Справу державної ваги...
Тут він замовк, мовби для того, щоб дати можливість поліцейському усвідомити всю пропащість свого становища. Вістович кивнув і підніс до губ свою чашку. Таким чином сховавши очі, він зробив обережний ковток. Нехай думають, що він зараз незворушний... Чай виявися запашний і солодкий. Цукру, комісар, як і більшість мешканців Відня, не дозволяв собі вже давно. Цей продукт коштував дорого, а знайти його було ще важче, аніж мило.
— Державної ваги, — повторив директор, відшукавши все-таки поглядом очі Вістовича.
Комісару понад усе хотілося кинути їдке зауваження, що слух у нього досі непоганий і сказане він почув з першого разу, втім поліцейський стримався.
— Дозвольте мені, — промовив Рімль, встаючи зі свого стільця, — я все поясню.
Він був широкоплечий і лисий, мов коліно. Під гострими вилицями прогиналися впалі щоки, а під ними тяжіла чимала щелепа. Здавалось, такою щелепою Рімль завиграшки може перекусити сталевий дріт, якби це йому коли-небудь знадобилось.
Підвівшись з місця, урядовець, однак, відвернувся до вікна, змусивши Вістовича споглядати його спину і чекати пояснень з-за масивної шиї. Втім, слова не забарились:
— Чи згадуєте ви, пане Вістовичу, свою малу батьківщину, Галіцію? Чи знаєте, що там коїться зараз? — запитав він.
— Так, я читаю газети.
— Між поляками і українцями, які ще вчора пліч-о-пліч боролися в імперській армії зі спільним ворогом, розгорілася війна. Вже зрозуміло, що Пшемисль залишиться польським, а щодо Лемберга, то все вирішиться в найближчі місяць-два, — продовжив Рімль, — найгірше те, що насправді це австрійські території, але Відень втратив там будь-який вплив.
Рімль відвернувся від вікна і втюпився холодним поглядом у Вістовича, мовби для того, аби переконатися, що комісар і справді в курсі останніх подій на сході. Поліцейський зробив ще один ковток і тільки тоді відповів поглядом на погляд.
— А тепер найголовніше, — мовив урядовець, — нещодавно в тому проклятущому Лемберзі ми втратили зв'язок, либонь, з останнім вірним слугою Австрії і водночас діловим партнером Рейхсрату. Цього чоловіка звати Леон Гофман. Разом з ним зникла низка надважливих державних паперів...
Рімль знову замовк, але при цьому не зводив з поліцейського очей.
— По щирості, нам важливіші папери, — втрутився нарешті Гольденберг, — проте їх не знайти, не відшукавши Гофмана.
Другий урядовець мав глибокий майже приємний голос. Говорив сидячи, недбало заклавши ногу на ногу. За інших обставин його можна було б назвати навіть приємним співрозмовником. Тим більше що, на відміну від лисого, Гольденберг посміхався.
— Словом, як ви зрозуміли, комісаре, ми хочемо доручити вам відправитися до рідного Лемберга і знайти там ці документи, — знову заговорив Рімль, — ви згодні?
— Якщо це наказ, то вибору я не маю, — сказав Вістович.
— Вибір служити Австрії або ні є завжди, — холодно зауважив лисий, — інша річ, що далі, за цим вибором.
— Та облиште, комісаре, — махнув рукою Гольденберг, — хіба вам не хочеться знову до Львова? Всі витрати ми беремо на себе. Їй-богу, ніхто краще за вас не впорається з таким завданням. Поєднайте приємну подорож з роботою. Тільки будьте обачним, бо в Лемберзі стріляють.
Чи хотілося Вістовичу назад до Львова?