Небо над Віднем - Богдан Вікторович Коломійчук

Десь за годину, коли за вікнами почало світати, чоловіки повернулись. Вигляд вони мали тріумфальний. Ті, що встигли задрімати, прокинулись і з тривогою глянули на них.

— На жаль, шановне панство, я був правий, — задоволено і без жодного жалю сказав директор поліції, — ми знайшли те, що шукали.

— Що саме? Де? В кого? — насторожено загуділи присутні.

— Ось цей чудовий діамант, який насправді є власністю дому імператора, — сказав той, діставши з кишені справді чудової роботи камінь, — його підступно викрали у Львові, вбивши при цьому наглядача...

— Не тягніть, чорт забирай! — вигукнув Кац, — в чиїй каюті ви це знайшли?

— Діамант було ретельно заховано в каюті пані Домініки Ліновської, — відповів поліцейський і вже тихіше додав: — Прошу у вас пробачення, дорога Еммо...

Всі озирнулися в пошуках Домініки, проте її все ніяк не вдавалось знайти. Врешті, трапилась пані Танатович, і хтось почав у неї випитувати, де її спадкоємиця. Раптом доктор Шойман попросив усіх змовкнути. Придивившись уважно до обличчя старої, він помітив поміж древніх зморшок сльози.

— Чому ви плачете? — запитав він у неї.

Жінка відчайдушно намагалася щось сказати. Прислухавшись, пасажири почули слова, яким ніхто не повірив одразу:

«— Домініка — це я...».

— Хе-хе... — озвався редактор.

Весь цей час він уважно слухав, і це неабияк тішило Заклетського.

— А що зі справжньою пані Танатович?

— Справжня пані Танатович стала молодшою, — відповів Алекс, — отримала вік Ліновської.

— Як таке може бути?

— Думаю, витівки каменю. Ця річ іноді несподівано впливає на перебіг часу.

— Що сталося далі?

— Далі капітан оголосив про таку довгождану посадку, адже ми опинилися в небі на Віднем. Пасажири забули про камінь, Домініку і пані Танатович.

Та раптом знявся сильний вітер і нас почало гойдати, як паперового змія. Пасажири падали, лаялись, дехто ледь не скрутив собі в'язи. Капітан чомусь ніяк не міг знайти віденський док свого корабля і вирішили сідати в полі далеко за містом. Ми залишили «Саубху» і подалися до міста пішки...

— А що сталося з каменем? — нетерпляче перепитав редактор.

— Пан Шехтель стверджував, що загубив його, коли «Саубху» почало кидати, — мовив Заклетський.

— Може, він бреше? — чоловічок облизав губи.

— Можливо. То як, ви берете цей матеріал для статті?

— Стривайте, а що було далі?

— Коли я повернувся додому, то знайшов у своїй кімнаті військову шинель, — сказав Заклетський, — виявляється я служив в армії і воював на східному фронті. Мені не відомо, коли і як це сталося... На календарі був листопад, 1918 року, а я пам'ятав тільки «Саубху».

— Тобто... хе-хе... ви хочете сказати, що прибули до Відня близько тижня тому? — поросячі оченята редактора стали раптом великими.

— Кажу ж, мені невідомо, як це сталося...

— А інші?

— Інші, гадаю, також не уникли свого часу... Точно знаю, що Кац виявився банкрутом, а Шталь навпаки, за цей час розбагатів. Шехтель одразу відправився до суду. Там вже рік розглядали його справу.

На столі в редактора задзеленчав телефон. Чоловік узяв трубку.

— Так... доброго дня, комісаре Вістовичу... Гаразд... За пів години вас влаштує? Тоді до зустрічі...

— Пробачте, в мене зустріч, — мовив той, відклавши слухавку, — мій знайомий з поліції, колишній львів'янин, до речі... Розслідує нову справу і пропонує обмінятися матеріалом. Так, час від часу ми стаємо корисними один одному.

Чоловічок одягнув плаща і, не зважаючи на Заклетського, попрямував до дверей.

— Зачекайте, — гукнув той, — як щодо мого матеріалу.

— Якось надто неймовірно все... хе-хе... поговоримо пізніше. Завтра, скажімо...

Редактор вийшов за двері, і Заклетський також не затримався в його кабінеті. На вулиці він хвилину роздумував, куди йому йти, і врешті повільним кроком подався прямо. «Треба знайти роботу, — майнула в нього думка, — бо інакше доведеться його продати...».

Фотограф обережно опустив руку в кишеню і торкнувся пальцями прохолодної поверхні коштовності.

— І не забувати дивитися на календар, — промовив він уголос, — бо немає в світі нічого відноснішого, ніж час...

Львів—Трускавець,

січень, 2015 року.

Остання справа комісара Вістовича

О пів на восьму ранку несподівано задзвонив телефон. У майже порожній напівтемній кімнаті голос апарату звучав особливо паскудно і різав слух крізь залишки ранкової дрімоти.

Вістович вирішив дочекатися, доки дзвінок стихне. Чоловік сподівався, що на іншому кінці дроту в когось вистачить совісті не набирати його номер вдруге о такій порі. Проте він помилявся. За хвилину бісів телефон залунав знову.

— Am Apparat, — буркнув у слухавку Вістович, діставшись нарешті до столу.

— Комісаре Вістовичу? — уточнив на тому боці трохи знервований баритон.

— Так, це я.

— Вам негайно треба прибути на Ландштрассе.

— Що сталося?

— Про все дізнаєтесь на місці.

Сказавши це, баритон урвав зв'язок, і Вістович сердито кинув слухавку. Повернувшись, поліцейський уздрів своє відображення в продовгуватому дзеркалі на протилежній стіні. На нього звідти дивився підозрілий тип у зім'ятому костюмі з давно неголеною мармизою. Вістович заледве впізнав сам себе. Він вже не пригадував, чому ліг спати одягнений, але не голився через те, що мусив берегти мило. В усьому Відні було лиш декілька крамниць, де за високими цінами можна було придбати «die Siefe»[12] та інші речі, яких ніколи не бракувало до війни ані у Відні, ані в його рідному Лемберзі...

«Поголитись таки доведеться», — подумав комісар і рушив до ванної кімнати. Так називалася вузька комірчина, в яку дивом було втиснуто вмивальник, унітаз і чавунну балію. «Ванна кімната», зрештою, чудово пасувала цілому приміщенню, в якому жив комісар: невеликий, ледь помітний передпокій, а далі одні-єдині покої з облізлими стінами, що одночасно були вітальнею і спальнею. З меблів — до стіни притискалася стара шафа, а біля вікна тулився письмовий стіл. В столиці так жило більшість тих, хто переїхав сюди зі східних околиць колишньої монархії, яку зруйнувала поразка у великій війні.

Чотири роки тому Вістовича перевели з лемберзької поліції до військової жандармерії, де він і прослужив аж до Капоретто