Небо над Віднем - Богдан Вікторович Коломійчук

— Як наш москвофіл? — стишеним голосом запитав Вістович.

— Вже біля того будинку, — так само тихо відповів комісар, — але всередину не заходить. Видно, чекає на когось.

— Було б добре схопити їх на порозі. Якщо вони забарикадуються в тій віллі, ми до ранку їх не викуримо. Скільки тут наших філерів?

— Шестеро, — відповів Самковський.

— І нас двоє, разом восьмеро. Маємо впоратись.

Чоловіки обережно наблизились до будинку під номером сорок, і Вістович, щосили напруживши зір, розгледів у темряві одиноку постать за декілька кроків від вхідних дверей.

— Досі чекає, нам пощастило, — прошепотів комісар.

— Головне, щоб їх виявилось не більше, аніж нас, — відповів шеф.

Проте невдовзі з'явилася тільки ще одна тінь, яка стишено привіталась з москвофілом.

— Беремо засранців, — посміхнувшись, сказав Вістович.

За кілька хвилин обидва вже були в руках поліції. Самковський наблизився до «тіні».

— Доброго вечора, добродію, — іронічно привітався поліцейський, — дозвольте поцікавитись, хто ви є?

У відповідь той промовчав.

— Документи давай, курва, — розлютився комісар.

Упійманий стрепенувся від такого контрасту в спілкуванні і потягнувся рукою до кишені. Самковський схопив його за зап'ясток.

— Вашу зброю я дістану сам, — промовив він.

Чоловікові не залишалося нічого іншого, як дозволити витягнути зі своєї кишені «наган», а потім таки простягнути поліцейським паспорт. Розгорнувши складений вчетверо документ, Самковський одразу ж передав документ Вістовичу.

— Іван Дмітров, — поволі прочитав той, — ласкаво просимо до Лемберга. У вас була справа до полковника?

Росіянин вперто мовчав.

— Гаразд, запитаємо про це в самого пана Редля.

Дмітрова і вдруге спійманого москвофіла відтягли убік, а Вістович і комісар зайшли всередину вілли. Двері, на диво, виявились незачиненими, мовби хтось був навіть не проти їхнього візиту.

Полковник Редль сидів за столом у вітальні на другому поверсі. На столі перед ним лежав револьвер і диміла попільничка. Чоловік виглядав спокійним.

— Доброго вечора, панове, — першим привітався він.

— Доброго вечора, пане Отелло, — відповів Вістович.

Редль посміхнувся.

— Як багато ви знаєте, — промовив полковник.

— Навіть більше, ніж ви думаєте. Наприклад те, що ви чекали тут сьогодні ще двох поважних сербів. Не помилюся, якщо скажу, що це мали бути сербські терористи, так?

— Невпіймані залишки «Чорної руки», — кивнув Редль, — але їх убив агент Evidenzbiiro ще під Унгваром.

— Звідки така щирість? — трохи здивовано перепитав Вістович.

— Ви оточили будинок озброєними філерами. Що мені ще залишається, як не бути щирим перед вами? — розвів руками полковник.

— Що ці серби мали зробити у Львові? — продовжив допит поліцейський.

— Очолити місцевих москвофілів і розпочати диверсію в, тилу імперської армії, — відповів Редль і, трохи помовчавши, додав:

— Це все, що я скажу вам, пане Вістовичу. Якщо хочете знати більше, то деякі питання буду задавати сам.

Поліцейський вдивився в його спокійне, але схудле і вимучене обличчя. Багато років полковник керував східним напрямом імперської контррозвідки, і не раз доля їх зіштовхувала разом. Не в одній справі поліція допомогла Evidenzbiiro і навпаки. Але, видно, «охранка» вправно зіграла на якихось таємних гріхах полковника, якщо зуміла завербувати таку крупну рибину, як Альфред Редль.

— Ви зрадник, полковнику, і зараз в руках поліції. Про що ви можете мене запитувати, окрім того, коли я передам вас в руки пана Ронге з усіма доказами, яких йому досі бракувало, щоб віддати вас під трибунал? — єхидно сказав Вістович.

— Наприклад, на яких умовах ви накажете філерам відійти від цього будинку? — мовив Редль.

— Вас рано чи пізно все одно розстріляють, навіть якщо ми вас відпустимо, полковнику, — нагадав поліцейський.

— Ви не розумієте, пане Вістовичу, — мовив той, — це принизливо, коли тебе ловить провінційна поліція, мов якогось волоцюгу. Я все-таки офіцер, який значну частину свого життя чесно служив Батьківщині.

Самковський невдоволено хмикнув.

— Ну, знаєте, шановний пане, ловили ми і не таких, — буркнув він.

— Є одна річ, варта того, щоб вас упіймала не львівська поліція, — сказав Вістович.

Редль вколов його уважним поглядом.

— Коли вас розстріляють, полковнику, або ви самі пустите собі кулю в лоба, вся нагорода дістанеться контррозвідці, — почав Вістович, — натомість, за поліцією так і залишиться нерозкрита справа з імператорським діамантом. Найпевніше, всю Дирекцію мобілізують і миттю відправлять на фронт, за особистим клопотанням імператора... В мене немає жодних сумнівів, що вбивство Проймана і пограбування — справа рук «охранки». Бракує тільки деяких деталей, щоб скласти всі мої здогади докупи. І, звісно, найважливіше: ви розповісте нам, де цей клятий камінь. Ось це і буде ціною вашої свободи, полковнику, хай навіть тимчасової.

— Я не маю наміру приховувати від вас будь-що з цієї справи, — відповів Редль, — «охранка» свого досягла: авторитету імператора завдано сильного удару. Все решта для них — майже дурниці. То ж запитуйте, а я буду доповнювати ваші здогади.

— Гаразд, тоді почнемо, — мовив Вістович, — красуня Емма Штайнер, будучи вашою агенткою, познайомилася з Пройманом на виставці імператорського діаманту і так йому сподобалась, що чоловік необережно виказав їй величезну таємницю: в залі виставлено копію каменю, а оригінал заховано в його кабінеті. Проймай запросив її на побачення, розповівши також про таємний хід, пообіцявши, що вона потримає в руках справжню коштовність Габсбургів. Під час побачення Емма безшумно вбиває наглядача і через той самий хід зникає з місця злочину, прихопивши, зрозуміло, діамант. Потім купує квиток на дирижабль і спокійнісінько тікає до Відня. Так все було, полковнику?

— Не зовсім, — сказав Редль, — почнемо з того, що пані Штайнер не працювала на російську розвідку. Бачте, в покійного добродія Проймана була одна слабкість: він обожнював жінок. І, слід визнати, добре на них знався. Вмів бути гречним, цікавим, уважним, таким собі галантним лицарем з дамських романів. А найчарівнішим дамам він без жодного страху відкривав найсокровенніше: таємницю імператорського каменю. Навіть більше, Проймай дозволяв їм приміряти цю коштовність. Щоправда, за однієї дещо делікатної умови: його обраниця мусила бути при цьому зовсім гола, тобто на її тілі мусив бути лише діамант.

Вочевидь, пані Штайнер на це погодилась, оскільки того ж дня вирушила таємним ходом на побачення до старого