Небо над Віднем - Богдан Вікторович Коломійчук

Перш ніж взятися до справи, Вістовичу належало знайти В цьому місті його спогадів свою власну адресу. Він був переконаний, що в його будинку давно поселився хтось інший. Таке часто трапляється під час і після війни. Зазвичай, коли повертаються законні господарі, їм важко будь-що довести новим власникам. За час їхньої відстуності змінюються закони, знищуються документи і навіть стирається частина пам'яті.

Двері його будинку на вулиці Вірменській були замкнені. Вістович дістав з кишені ключа, і той несподівано підійшов. «Можливо, нові господарі вирішили не змінювати замка», — подумалось йому. Він піднявся сходами нагору, де були ще одні двері, котрі вели до передпокою. Ключ до них також підійшов, хоча замок добряче заіржавів і довелося повозитися, щоб їх відчинити.

Повітря всередині було густе й застояне. Чувся запах плісняви, а довкола виднівся добрячий шар пилу. Проте все це вказувало тільки на те, що іншого господаря, окрім Вістовича, тут не було. Все в помешканні лишилося так, як чотири роки тому, коли він поспіхом зібрався і виїхав разом з корпусом військових жандармів, котрих терміново перекидали обороняти Перемишлянську фортецю.

Комісар перейшов через передпокій і відчинив вікно. Зимове львівське повітря увірвалось досередини і зашурхотіло якимись давніми вицвілими паперами на письмовому столі. Разом з повітрям і холодом до кімнати проникли снопи ранішнього світла і десь іздалеку почулися перші постріли. Львів прокидався.

О десятій комісар попрямував на вулицю Виспянського, де проживав колись Гофман. Проте ледве перейшовши Валову, він мусив зупинитись. Поруч, на Митній площі, якраз точилася перестрілка між польським та українським загонами. Комісар вже вирішив обійти це місце, як раптом з боку Руської виїхав трамвай і попрямував просто туди, де йшов бій. Вістович вже подумав, що водій трамваю п'яний або несповна розуму чи просто не зауважив, що діється попереду, аж раптом з обох боків, польського та українського, залунали команди припинити вогонь. Солдати перестали стріляти, чекаючи доки трамвай виїде далі на Личаківську і, щойно той опинився на безпечній відстані від куль, бій поновився.

Словом, замість іти пішки, краще було повернутися на Руську і дочекатися наступного трамваю, щоб дістатись на Верхню Личаківську, а звідти вже провулками на Виспянського.

На щастя для Вістовича, після зникнення Гофмана в будинку під номером чотири не було інших постояльців. Господиня, літня миловидна пані, так і не знайшла за два місяці (а Гофман зник в листопаді 1918 року) іншого достойного орендаря і воліла, щоб помешкання краще залишалось порожнім, аніж там жив будь-хто за будь-яку плату.

Вістович зізнався, що він комісар віденської поліції, проте це її зовсім не схвилювало. По-перше, вочевидь, тому, що Відень був далеко і тамтешні функціонарії вже не мали в Лемберзі жодних повноважень, а по-друге, на візит поліції господиня сподівалась...

Леон Гофман був увічливим, але дивним постояльцем. Часто зникав на декілька днів, а потім повертався втомлений і в брудному одязі. Тоді закривався у кімнаті й просив не турбувати його доти, доки не вийде сам.

— А чи приходив хтось до нього? — запитав Вістович, спостерігаючи, як господиня наливає йому чай.

— Лише одного разу. Високий поштивий пан з продовгуватим шрамом під лівим оком. Зараз багато таких пошрамованих, знаєте... — відповіла вона, — хоч, зрештою, відвідувати мого постояльця могли й тоді, коли я не була вдома. Вам додати трохи цукру в чай, пане Вістовичу?

Таке, здавалося б, звичне світське питання спантеличило поліцейського. Після знайомства з Шоделем він готовий був з підозрою дивитися на кожного, хто згадує про це «біле золото». Не дочекавшись відповіді, господиня здивовано глянула на гостя і повторила питання:

— Вам чай з цукром, пане комісаре?

— Так, якщо маєте, — відповів той.

Маю, — відповіла вона, — добродій Гофман завжди міг добути для мене солодинку за низькою ціною.

— А не знаєте часом звідки? — з прихованою іронією перепитав поліцейський.

Господиня знизала плечима.

— Мені, прошу пана, однаково. Часи зараз такі, — підсумувала вона і зовсім гірко посміхнулася.

Після чаю Вістович попросив дозволу оглянути кімнату, в якій жив раніше Гофман. Жінка кивнула і запросила комісара нагору.

Попри всі очікування чоловік не знайшов там нічого, що могло б допомогти йому в пошуках зниклого постояльця. Також господиня гадки не мала, де він тримав свої папери. Втім, навряд чи він обрав би за сховок орендоване помешкання. Надто ненадійним це здавалось.

Попрощавшись з господинею, комісар вийшов на вулицю, де знову вирішив піти на трамвай. По дорозі раптом сталося те, що геть збило Вістовича з пантелику. Невідомо звідки до нього кинулась молода дівчина з чорним розпатланим волоссям і, вхопивши того за руку, благально мовила:

— Прошу тебе, врятуй! Я не маю чим заплатити... Хіба що візьми мене саму, я ще незаймана...

Очі її були широко відкриті і затуманені. В них читалося таке глибоке пекельне страждання, що попри всю дивакуватість ситуації, Вістович проникся до неї співчуттям.

— Що тобі потрібно? — запитав він. — Чим я можу допомогти?

— Ти знаєш, що мені потрібно, — випалила незнайомка, — те, що завжди.

— Я не знаю, що завжди, ти мене з кимось переп...

— Я тиждень чекала тебе під дверима, як пес! — розпачливо закричала дівчина, вказавши на будинок, з якого щойно вийшов Вістович, — невже ти зовсім не маєш жалю до мене?

Комісар ще раз заглянув їй у вічі. Крізь пелену сліз і якогось невідомого дурману вона сприйняла Вістовича за когось іншого, в чиїх руках був її порятунок.

— Я можу допомогти тобі грішми, — сказав він, простягаючи бідоласі кілька банкнот.

У відповідь вона з несподіваною злістю вдарила Вістовича по руці.

— Ти чудово знаєш, Гофмане, що гроші мені не допоможуть! Я не зможу купити цього ніде! Тобі подобається знущатися наді мною, сучий ти сину? — закричала вона, — це я віддала тобі все, що в мене було! А тепер ти смієш тицяти мені гроші? Мої гроші?

Тепер комісар відчував несамовиту радість. Ця дівчина сплутала його з тим, кого він шукає, а отже йому випала чудова нагода отримати підказку для цієї задачі.

— Пробач, я не маю цього при собі, — сказав він їй.

— То повернись до будинку і принеси, — відповіла та.

— В будинку також немає...

— Заради Бога, Гофмане, а де ж є?

— Там, де завжди.

— В аптеці? Ти маєш рецепт? Ти добудеш мені?..

Бідолаха вже не