Небо над Віднем - Богдан Вікторович Коломійчук

такому ж положенні, щоб прийти до тями, а потім зробив спробу підвестись. Зрештою, він з подивом відчув, що хтось намагається йому допомогти. Опинившись на ногах, Вістович порівнявся з цим невідомим. Незнайомець був приблизно однакового з ним зросту і віку. Щоправда, був худорлявий, а під лівим оком у нього звивався продовгуватий синій шрам.

* * *

— У цих добродіїв ані крихти совісті, — осудливо сказав незнайомець, — певно обібрали пана як липку?

Голос у нього був м'який і співчутливий, як у місіонера.

— Та ні, не взяли нічого, — відповів комісар.

— Я їх знаю. Прийшли сюди разом з росіянами і залишились.

— Хто вони?

— Бандюгани. Називають себе Bruderferajn.... Мені від них також дісталось.

— А вам за що?

— Підозрюю, за те саме, що і вам.

Вістович з подивом глянув на свого співрозмовника і навіть забув, як жахливо боліло під вилицею.

— Що ви маєте на увазі?— запитав він.

— Довго розповідати. Може зайдемо кудись. Готовий битися об заклад, що ви не проти випити, — сказав незнайомець.

Комісар згодився, і обидва подалися до «Віденської кав'ярні», що виявилась найближчою. Всередині пили каву кілька українських офіцерів. Один з них поцікавився, чи добре Вістович почувається і чи не потрібна бува допомога.

Комісар віджартувався, розповівши байку про те, як спіткнувся, позираючи на молодицю, і ті повернулись до своєї розмови.

— То ви русин? — запитав незнайомець, почувши як Вістович говорить українською.

— Чи не занадто питати когось про народовість, якщо пан навіть не назвав свого імені? — мовив комісар.

Наблизився кельнер, одразу принісши мидницю з холодною водою і рушничок для прикладань. В ці неспокійні часи поява в кав'ярні когось побитого чи навіть пораненого нікого не дивувала. Тут могли надати просту медичну допомогу, і неважливо, хто це був, українець, поляк, жид, австріяк чи будь-хто інший.

— Мене звати Казимир Ляшевський, — представився нарешті незнайомець, і Вістовичу здалося, що ім'я це він щойно вигадав.

— Гаразд, пане Ляшевський, — промовив натомість комісар, з насолодою прикладаючи до обличчя мокрого рушника, — тепер, гадаю, можете сказати, чому мені допомогли.

— Бо ті двоє — справжні мерзотники.

— Погоджуюсь. Але, як на мене, цього недостатньо. Пан зазначив, що мав з ними справу раніше...

— Так, через того ж таки Гофмана, — відповів він, — адже пан його шукає, правда?

— Звідки ви, в біса, про це знаєте? — запитав комісар, відриваючи від обличчя рятівну прохолоду.

— Чув, як вони з вами говорили.

— У вас відмінний слух.

— Так, до війни був оперним співаком...

— Отже... — Вістович пригадав розповідь господині з помешкання на Виспянського, — ви той самий чоловік зі шрамом, який навідував Гофмана?

— Вочевидь.

— То де зараз цей сучий син?

— Ви про Леона?

— А про кого ж іще?

— Він помер, шановний пане...

Знадвору прогримів вибух, аж посуд в кав'ярні дрібно задзеленчав. Військові, покинувши каву, вибігли на вулицю, і двоє співрозмовників залишились самі. Слідом за вибухом пролунав шерег пострілів та кілька військових команд чи то польською, чи то українською, і невдовзі все знову стихло. За вікном, кудись убік Сикстуської ліниво проповз трамвай.

— Як так помер? — мовив комісар.

Ця звістка неабияк ускладнювала справу, і йому не хотілося в неї вірити.

— Наклав на себе руки, — з глибоким смутком сказав Казимир, — через особисте... Його наречена, Марта, стала морфіністкою. Він рятував її скільки міг, добуваючи для неї цю проклятущу речовину. Заліз у страшенні борги... Якоїсь миті він зрозумів, що прийде до нареченої з порожніми руками і побачить її муки. Цього бідолаха Леон стерпіти не міг. Ніхто краще за мене його не розумів. Так було ще зі студентської лави.

— Саме тому ці типи його шукають? — перепитав комісар.

— Гадаю, так.

Вістович хвилину помовчав і знову приклав до обличчя вологий рушник.

— Мені ця дівчина говорила, що Гофман брав з неї гроші за морфій, — промовив він згодом.

Ляшевський стрепенувся.

— О, то ви з нею знайомі? — сказав він. — Безсоромна дівиця. Вона сама все йому віддала, щоб мати більше тієї отрути.

— Гаразд, — комісар поклав рушника назад у мидницю, — то як саме Гофман пішов на той світ?

— Застрілився.

— Де?

— В своєму будинку в Перемишлянах.

— Коли?

— Тиждень тому.

— Ви бачили тіло?

— Я перший його знайшов.

— І повідомили поліцію?

— Звісно, повідомив. Але повітовій перемишлянській поліції було не до того.

— Тобто у Львові про самогубство ще не знають?

— Найпевніше, ні. Кажу ж, поліціянти зайняті іншим... Ви мені не вірите?

— Ще не знаю, пане Ляшевський. Ви, приміром, досі не поцікавились, хто я. Як мене звати і на біса мені цей ваш Гофман.

— Ви працюєте на уряд, бо з урядом в Леона також були справи. А знати ім'я людини, пов'язаної з Рейхсратом в наш час може дорого коштувати...

— Які саме справи він мав з урядом? — не вгавав комісар.

— Здається, постачав тютюн армії, — невпевнено відповів той.

Кельнер з запізненням приніс карафку горілки, дві чарки, а за мить і два горнятка з кавою.

— Негарно з вашого боку так допитувати того, хто сьогодні вам допоміг, — плаксиво зауважив Ляшевський.

І хоч допомога була радше моральною, Вістович все ж пробурмотів якісь вибачення і наповнив дві чарки. Горілка трохи повернула обом добрий гумор.

— А де Гофман тримав свої документи? — ніби між іншим запитав комісар, підносячи до рота гарячу каву.

Ляшевський стенув плечима.

— Він не розповідав про них нікому. Навіть мені. Гаразд, я маю йти.

Ляшевський підвівся з-за столу, даючи зрозуміти, що за каву і горілку заплатить Вістович.

— Куди ви так поспішаєте? — запитав комісар.

— Даруйте, маю справи...

Він вийшов з кав'ярні, і Вістович бачив, як той перейшов вулицю, попрямувавши кудись на Сикстуську.

Комісар, зрештою, також надовго не затримався. Розплатившись, він подався додому. Хотілося трохи перепочити й привести себе до ладу. До того ж, вдома його мав знайти Самковський.

Опинившись у своєму будинку, Вістович відчув значне полегшення. Тут було приємно і затишно, незважаючи на те, що довкола панував безлад. «Треба найняти домогосподарку», — вкотре подумав він, вмощуючись на стільцеві навпроти вікна, звідки виднівся окраєць Домініканського собору з великим написом «Soli Deo Honor et Gloria».