Наперекір дружбі - Юліанна Бойлук
«Хм, ти що, будеш в районі вокзалу до ночі?» — написав я їй і усміхнувся.
«А ви що, аж вночі приїжджаєте?» — швидко відповіла мені вона.
А я усміхнувся знову. Було приємно, що Саша продовжувала думати і піклуватись про мене.
«Так, у нас потяг на четверту, приїжджаємо о десятій. Пізно буде, ми на таксі доїдемо. Завезу спочатку Аліну, а потім поїду до тебе.»
«Ну нащо вам їздити на тих таксі? Я вас обох довезу і крапка. Я ж — твоя найкраща подруга!»
«Ну якщо вже ти так сильно цього хочеш... Добре, дякую, Сашо.»
— Ти такий молодець, — Аліна торкнулася долонею мого плеча.
Відволікла від думок про Сашу. Я намагався бути якомога більш безпосереднім... Не хочу, щоб вона все зрозуміла... А може й хочу, не знаю. З одного боку, можливо все було б набагато легше, якби вона зрозуміла. Може, мені все ж варто зізнатись і покинути її будинок...
— Не знаю, мені здалося, що презентація була занадто суха, — все ж відповів я дівчині.
— Ні, — Аліна похитала головою. — Всі уважно слухали, питання потім задавали. Ти класно тримався, ніби вже головний інженер заводу, або як мінімум головний конструктор! Не розумію, чому тебе досі не підвищили...
Вона так сильно мене нахвалювала... І я бачив, що це дійсно щиро. Приємно, коли твою роботу оцінюють так високо. Навіть якщо це просто пересічна співробітниця. Все ж, Аліна виявилась доволі милою і щирою дівчинкою: сподіваюсь, в неї все буде добре.
— О, Станіславе, ви тут, — до мене звернувся директор ЛБТЗ. — Можна вас на хвилиночку?
— Так, авжеж, Павло Дмитровичу, — я кивнув і мигцем глянув на Аліну.
Вона тим часом усміхнулась і кивнула мені, підтримувала мене навіть мовчанням: не влізала в розмову, коли не треба. На це теж треба мати достатньо мізків.
Ми пройшли до його кабінету, він запросив присісти навпроти. Величезний дубовий стіл, шкіряні крісла, дубові меблі — все тут виглядало стильно і дорого, однак не надто пафосно, а стримано, на відміну від кабінету більшості директорів подібних підприємств....
— Станіславе, я дуже хочу, щоб ти почав працювати на нашому заводі, — почав він здалека.
Я вже чув це і раніше. Він казав мені це кожну нашу зустріч. Але зазвичай на цій туманній ноті я обривав його тим, що в Києві також маю стабільну роботу. Цікаво, що він скаже цього разу?...
— Мені дуже приємно це чути, однак в Києві в мене теж кар’єра, — сказав я те, що казав завжди.
— Я це все розумію, однак вони тебе так і не підвищили, — серйозно сказав він. — А я пропоную тобі посаду головного конструктора прямо зараз. З випробувальним терміном в шість місяців, але якщо впораєшся, то сам розумієш... Це — золотий білет, і я пропоную його тобі, — він серйозно подивився на мене. — І не хочу чути відповідь зараз. За тиждень або два ти все одно ще раз приїдеш до нас. Тоді і скажеш, домовились?
Це було неочікувано... Пропонувати одразу таку високу посаду кандидатові мого віку? Невже він вірить у мене настільки сильно?
— Добре, — я кивнув. — Мені дуже приємно, що ви зробили цю пропозицію саме мені.
— От і домовились, — він усміхнувся. — Обіцяю, тут тебе точно оцінять за твоїми знаннями та вміннями, а не за віком.
— Дякую, — я усміхнувся йому у відповідь.
І саме в цей момент до його кабінету постукали.
— Так? Хто там?
— Павле Дмитровичу, це Денис, хотів показати вам тендери... Ви просили показати, — сказав з-за дверей його помічник. Я знав його ще за попереднім моїм візитом сюди.
— Денисе, не зараз, замовиш нам зі Славою щось на обід?... Хочу поговорити з тобою трохи довше, — звернувся він до мене. — В тебе ж ще є час до від’їзду? І Денисе, замов ще одну порцію для Славиної секретарки, — він подивився на мене і пограв бровами. — Чи вона твоя дівчина?
— Ні те, ні інше, — я усміхнувся. — Я — простий конструктор, в мене авжеж нема секретарки. Але Аліна дійсно секретарка мого боса. Вона поїхала зі мною, щоб допомогти.
— Ех, молодість! — з нотками ностальгії в голосі сказав він.
— Я пішов замовляти! — випалив одночасно з ним і його помічник.
Ми заговорились і навіть не помітили, як пройшла година, і Денис приніс нам ланч. Навіть поки їли, ми розмовляли про роботу.
Було дуже цікаво говорити з такою досвідченою людиною і відчувати, що тебе сприймають за рівного просто за твої знання, а не за роки вислуги. Це так сильно відрізнялося від моєї ситуації в Києві, що я мимоволі задумувався про те, що працювати тут мені б дійсно було і цікавіше, і перспективніше. Але я все одно розумів, що скоріш за все, не зможу переїхати. Не зможу залишити Ліну з дітьми, а ще Саша... Допоки вона не буде щаслива, я не можу покинути її.
Хоча, переїхати у квартиру може й ненайгірша ідея. Все одно це має трапитись, рано чи пізно. От отримаю аванс і одразу переїду. Хоч би племінниця до того часу одужала...
— Я дуже сподіваюсь на те, що ти все ж зробиш правильний вибір! — сказав він мені, коли ми вже зрозуміли, що мій потяг всього за півтори години.
