Наперекір дружбі - Юліанна Бойлук

— Дякую вам за поради і тепле вітання. Мені дуже подобається атмосфера на вашому заводі, — сказав я, вставши зі стільця, і простягнувши йому руку для рукостискання.

— Ну що ж, мою пропозицію ти знаєш! — він потиснув мою руку. — Ти можеш стати частиною нашої команди, а навіть якщо й не захочеш, я впевнений, що в тебе все одно все вийде.

— Дякую, — я потискав його руку і реально не знав, що казати, бо занадто вже багато він мене нахвалював.

— Обов’язково чекаємо на тебе наступного тижня, — він усміхнувся і відпустив мою долоню.

— Так, — я кивнув. — Я приїду. Сподіваюсь, до того часу у вас не виникне ніяких проблем з кресленням.

— Я впевнений, що ти все зробив на вищому рівні. Ти дуже відповідальний, працьовитий і при цьому ще й талановитий. Рідко в людях зустрічаються всі ці три якості одночасно. Крім того, я бачу в тобі завдатки хорошого лідера, — він продовжував усміхатись. — Буду радий стати тією людиною, яка дасть тобі гідний твоїх знань та навичок майданчик для розвитку. До зустрічі!

— Дякую за все, до зустрічі, — сказав я саме тоді, коли до нас зайшов Денис.

— Павле Дмитровичу, нашим гостям вже час вирушати на вокзал, — сказав він.

— Добре, — Павло Дмитрович кивнув. — Я Славу вже саме відпускаю, — він усміхнувся. — Славо, не забувай про те, що я тобі сказав!

***

Хоч я і тримався непогано, однак морально мене вже дуже виснажила ця презентація. Дуже велика відповідальність, і нехай я сам готував її, все одно, не хотілось нікого підвести.

Як тільки ми сіли на потяг, я практично одразу "вимкнувся", до того перекинувшись з Аліною хіба що парою слів...