Наперекір дружбі - Юліанна Бойлук

Від праці мене відірвало відчуття, що хтось пильно за мною спостерігає. Наче потилицею відчула чужі очі. Повернувшись до коридору обличчям, я виявила, що не помилилася. Притулившись плечем до одвірка, Слава дивним поглядом, який я не зуміла розпізнати, слідкував за мною. Та, щойно я помітила його, він швидко відхилився і увійшов на кухню.

— Ти, наче бджілка. Невже для мене стільки старань? — весело мовив він. Я всміхнулася і знизала плечима.

— Мені так захотілося... Знаєш, ми з тобою обоє живемо без якогось особливого родинного тепла. Наче вовки-самітники, шукаємо свій шлях далеко від інших... Але сказати правдиво, я навіть вдячна твоїй господарці, що вона вигнала тебе з тієї квартири. Мені так приємно, що я можу якось допомогти тобі чи підтримати, бо ти стільки для мене робиш завжди... — я говорила щиро. Слова самі просилися, я навіть не уявляла, як вони звучать для хлопця. Як завжди, просто говорила те, що думала. Безпосередньо і без попередніх зважувань.

Слава всміхнувся. Якось по-особливому... Немов з надією. Вже за мить він опинився зовсім поруч. Обережно загорнув пасмо мого волосся, що закривало обличчя, ненавмисно дуже ніжно торкнувшись пальцем щоки. Серце в грудях затріпотіло. На мить мені здалося, що він поцілує. Зробить те, що не зміг минулого разу. І не знаю, що зі мною сталося, але я чекала цього, ледь помітно подавшись навпроти. Мить, повна чар і магії... У сутінках світанку його очі блищали сяйвом надії.