Володарка останньої фортеці - Анна Ліє Кейн
Він і сам відвернувся, відійшовши у глиб шатра, куди не проникало світло від смолоскипів. Мене справді швидко витягли з моєї імпровізованої карети та принесли рушники, плащ, сорочку та штани. Побачивши останні, я відверто здивувалася, але нічого казати не стала і швидко переодяглася. Усі сторонні в цей час з намету вийшли, а варта повернулася спинами, хоча мені було так холодно, що я б, напевно, не звернула на них уваги.
Асгейр Гунар повернувся до свого місця, повністю одягнений, коли я завершила одягатися в виділені речі, і простяг мені кухоль. Маршал виявився вищим за мене майже на півтори голови. Я здивовано прийняла те, що він тримав у руці та акуратно принюхалася.
- Сідайте, Ваша Світлість, - насмішкувато промовив чоловік і підсунув мені крісло. Потім звернув увагу на мою обережність із кухлем: — Ви думаєте, що я не відрубав вам голову, тільки для того, щоб тепер отруїти?
- Ні, ви занадто прямолінійний для того, щоб зробити це, - вирішила я і скуштувала напій. Але відразу закашлялася. Це було міцне гаряче вино з апельсином та прянощами.
- Все добре? - Іронічно запитав співрозмовник, і сам відпиваючи з подібного келиха.
- Так, - кивнула я, відчуваючи, як уже від одного ковтка по тілу розповзається приємне тепло.
- Тоді розповідайте, Резеда-Сандро, що привело вас до мене?
- Можна просто Сандра, - відказала я. - А щодо того, що привело... надто каверзне питання. Ваша армія намагалася взяти мій замок штурмом. Це не дуже приємно. Я не хочу війни, в мене немає ні армії, ні досвіду, ні бажання вбивати людей. Асгейре, ви вже вбили мого короля, чоловіка та батька. Ми готові співпрацювати, але я прошу нікого не вбивати, ні у Вомон-ле-Тіссен, ні в інших містах Валуа. Якщо спокій мого герцогства буде коштувати моєї голови – я готова віддати її вам.
Він сидів, закинувши ногу на ногу і розкинувшись у кріслі, та задумливо дивився на мене. Мені здалося, що він більше захоплений своїми думками, а не розмовою, і взагалі не відповість, але чоловік сказав:
- Від вашої голови мені пуття не буде, Сандро. У вашому замку ховаються двоє - Оттавіо де Фіцваль та Даріо де Шальє. Видайте їх мені.
- Мені шкода, але це не можливо, - я опустила голову.
- Що?! - у його голосі залунала лють. Я швидше додала:
- Я готова впустити вас у замок, щоб ви обшукали все самі, але запевняю, жодного з них немає всередині.
Асгейр підвівся з крісла, пройшов з одного боку в інший, розмірковуючи, і знову опустився на сидіння.
– Усередині знаходиться син герцога де Валуа.
- Так це правда. Хлопчику одинадцять років. І він... - я забарилася, згадуючи як мілаїрський автор називав цей розлад і вимовила: - Поцілований Шелою.
- Блаженний? - підняв брову чоловік, відкидаючись на спинку крісла. Мені здалося, що він мені не вірить.
- Так. Клемент вважав його своїм покаранням та ганьбою. Він народжений від близьких зв'язків між родичами. Я знаю, що в Мілаїрі на них вже накладено заборону, але не в Ольдовії. Дитині всього одинадцять і він тільки й робить, що малює. Він навіть не вміє нормально розмовляти. І він точно не причетний до...
Я запнулася та опустила очі. Асгейр мовчав.
- Хто зараз розпоряджається замком? - нарешті спитав він.
– Назаріо Бруно, констебль. Він вірний мені, і я ручаюся за нього. Ви можете розмістити своїх людей у казармах, ми їх звільнили.
Білі брови принца поповзли вгору:
- Ви готувались до нашого приходу? Чому не впустили одразу?
- Щоб ви не робили необачних вчинків. Я хочу мати гарантії, що ви не чіпатимете моїх людей і жителів Валуа.
Я дивувалася власній сміливості.
Тонкі губи маршала розтяглися в усмішці, він відставив кухоль і схрестив руки на грудях:
- Чи знаєте ви, леді Сандра, що кричав ваш король перед смертю? - вкрадливо спитав Кат, і я внутрішньо стиснулася, похитавши головою. Асгейр подивився мені прямо у вічі, і я як заворожена, не змогла відірвати погляду від його льодово-блакитної райдужної оболонки. І слова третього принца повисали в в'язкому повітрі брязкаючи у вухах: - Вбий моїх синів, але відпусти мене, збережи мені життя. Він обіцяв служити мені, аби лишити голову на плечах. Кинув столицю і біг слідом за пацюком Оттавіо.
- Королі так само бояться смерті, - сказала я, опустивши погляд у свій кухоль, у якому остигало вино. Відчайдушно захотілося залпом випити половину. Але я лише продовжувала гріти руки.
- У королів є відповідальність. Вони не тільки сидять на троні, - голос Асгейра зривався на рик. – Вони відповідають за ціле королівство. І це не просто клаптик карти. Ваш король цього не розумів. Але ви розумієте, леді Сандро. Я вражений вашим вчинком, і я готовий присягнути, що увійшовши до замку, ми не заподіємо шкоди його мешканцям. Порушити цю присягу я зможу лише тоді, коли мені загрожуватиме небезпека або я знайду тих, кого шукав - Оттавіо чи Даріо.
І я повірила.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно