Моє зведене прокляття - Анастасія Соловйова
Чорний купальник чудово мені пасує, підкреслює високі груди та тонку талію. Алексу має сподобатись це вбрання. Нехай слиною захлинеться, розглядаючи мене у різних ракурсах.
Якщо він, звісно, піде у лазню.
Мої страхи починають збуватись, коли на першому поверсі я бачу тільки маму. Вона не любить гарячі приміщення та різкі перепади температури, тому залишається в будинку. Вітчима знову відволікають телефонні дзвінки, отже до хаммаму я заходжу одна. Присідаю на вологий гарячий кахель та заплющую очі. Дихаю повільно і глибоко, відчуваю, як по спині біжить піт. А потім і по всьому тілу.
Уважно прислухаюся до звуків. Нічого. Може, Алекс поїхав до своєї коханки? Але чому він учора лишився вдома? Якби я вірила в казки, то вирішила б, що Алекс на мене чекав, хотів переконатися в моїй цілості та безпеці.
Але після вчорашнього неможливо й надалі бути наївною романтичною дурепою. Час дорослішати.
Я виходжу з турецької лазні та з розбігу стрибаю в маленький басейн із прохолодною водою. Зойкую від крижаних голок, що прошивають тіло, фиркаю, коли вода потрапляє в ніс.
Потім іду до класичної лазні. Тут повітря сухе, колюче, важке. Розстилаю рушник і лягаю на дерев'яну поверхню. Долоню до серця прикладаю, воно шалено стукає, незважаючи на надію, що ледве тліє.
Алекс не прийде. І не треба навіть подумки називати його Алексом! Він — Олександр, людина, яку я насправді не знаю. Адже раніше я вважала його жорстоким і холодним, але вчора з'ясувалося, що він не знав про мій щоденник і не сміявся з моїх почуттів.
А ще він буває дуже пристрасним, наполегливим та емоційним.
Так, я зовсім не знаю Алекса.
Звук кроків, а потім скрип дверей лунають так несподівано, що я підриваюся з місця.
Він прийшов.
Стоїть в одних чорних шортах і мене своїм поглядом ненормальним пропалює. З ніг до голови оглядає.
— Милий купальник, — констатує глузливо.
Я знову лягаю на рушник, тільки ноги тепер спокусливо вигинаю і трохи набік повертаюсь. У такій позі мої груди повинні здаватися більше.
— Полюбляєш у лазні паритися? — питаю з лукавою усмішкою.
— Іноді.
Він сідає збоку від мене, заплющує очі і відкидає голову. Я заворожено дивлюся на його розслаблене обличчя та напіввідкриті губи. На крапельку поту, що стікає по шиї, ключицях, грудях. У нього шикарне тіло, таке б вивчати і вивчати без зупинки. Щупати, гладити, облизувати.
У лазні надто жарко та душно. Я капітулюю, першою залишаючи приміщення. У басейні плаваю, доки Алекс не приєднується до мене.
— Ти мене переслідуєш? — запитую з викликом.
— Ні. Чому я це повинен робити? — хмикає він. І дивиться з ноткою поблажливості.
— Бо вчора я була тобі потрібна, — знизую плечима.
— Твоє тіло. Не ти, — вимовляє він твердо та впевнено. Тому я крізь землю мрію провалитися. Навіки замовкнути. Бо його тон і холодний погляд знову в мені застарілу рану розколупують.
— Тіло — це теж частина мене.
З цими словами я йду в хаммам, ховаюся від Алекса в гарячому закритому приміщенні. Скидаю вологу з обличчя, не знаючи, чи це піт від лазні, чи мої непрохані сльози.
У вени немов отруєну рідину впорскують. Мені не вистачає, у вухах лунає дзвін, а перед очима все пливе.
Боже, після недосипання, головного болю та сильного емоційного потрясіння йти в лазню – це дуже нелогічний вчинок!
Намагаюся встати, але руки ковзають по мокрій поверхні, і я знову плюхаюсь сідницями на кахель. Різнокольорові плями миготять перед закритими повіками, а тіло раптово здається легким, як пір'їнка.
А потім мене засмоктує у темряву.
— Міко! Міко, ти мене чуєш?
До болю знайомий голос та тепло його рук.
— Чорт, — хриплю я.
Алекс схвильований: зіниці розширені, голос без звичної сталі чи знущаних інтонацій. Я лежу на дивані, а він тримає мене за руку.
— Все нормально, — бурмочу.
— У тебе повністю відсутній інстинкт самозбереження? Хто з похмілля та на голодний шлунок іде у лазню?
— Не треба тут, я снідала.
Хоч що я там з'їла? Так, кава випила і одне печиво через силу запхнула в себе. Від яєчні відмовилася, бо не було апетиту.
Піднімаюсь на ліктях, оглядаюся. Ми з Алексом одні, мабуть, я недавно знепритомніла, тому ніхто не встиг сюди прийти.
— Спасибі, що допоміг мені, — тихо кажу я.
Я почуваюся чудово. Наче й не відключилася в хаммамі кілька хвилин тому.
Між мною та Алексом така мізерна відстань, що я мимоволі дивлюся на нього. Клянусь, що не хотіла цього робити, але протистояти його енергетиці просто неможливо.
— У тебе цікавий колір очей, — зауважую я. — Із зелено-коричневими вкрапленнями біля зіниці. Симпатично. У мене такого немає.
— Прибідняєшся?
