Моє зведене прокляття - Анастасія Соловйова
— Анітрохи. Ось губи в мене гарні, — навмисне це говорю, пам'ятаю, з яким захопленням Алекс на них дивився.
Моя провокація спрацьовує. Він опускає погляд, ковтає та відсувається. Долоню свою прибирає.
— Тобі треба нормально поїсти. І відпочити, – сухо кидає Алекс.
— Дбаєш про мене, як старший брат? — іронічно запитую я. — Особливо після того, що було вчора?
— А що було? Ти ж ніби нічого не пам'ятаєш? — він ловить мене на необережній фразі.
Так, актриса з мене посередня. То лінзи втрачаю, то правдоподібну легенду скласти не можу.
— До мене повільно повертається пам'ять.
— Ось воно як.
Алекс піднімається і простягає рушник. У мене волосся мокре, кілька крапель стікає по шиї до грудей.
— Не знаю, що ти задумала, Міко, але ці дитячі ігри мені не цікаві. Незабаром цей чортів сімейний день закінчиться, і ми більше не побачимось.
— Ти ж казав, що надовго повернувся...
— Так. Але це не означає, що я буду приходити в будинок свого батька кожні вихідні. У мене є важливі справи.
Я кутаюсь у махровий рушник, зверху накидаю халат і на ослаблих ногах йду на вихід. З мене досить. Нехай Алекс валить на всі чотири сторони, я не сильно горюватиму!
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно