Моє зведене прокляття - Анастасія Соловйова

Декілька хвилин ми їдемо в повній тиші. Я дивлюсь у вікно, до Олександра навіть не повертаюсь. Здається, я його втрачаю. Він більше не приїде до батьківського будинку, можливо, наступного разу ми зустрінемося на дні народження вітчима. А це буде аж за два місяці. Я не доживу.

І як виправити ситуацію? Знову бути уїдливою, грубою, глузливою? Ні, з Алексом це не спрацьовує. Він у відповідь жалить сильніше, завдає мені біль своїми саркастичними зауваженнями.

Чому він такий злий і жорстокий? Я ж пам'ятаю, як він заливисто сміявся в компанії близьких друзів. Чи побачу я колись того Алекса? Чи буду вічно терпіти його жарти та зчитувати роздратування в улюблених очах?

З Христиною він був іншим. Особливо коли я чіпала його тіло, цілувала, посміхалася і розповідала якусь нісенітницю про вино. Алексові сподобалася моя безпосередність.

Ось воно! Як я раніше не здогадалася? Він любить природність у всіх її проявах. А сьогодні я трохи загралася з цим відвертим купальником та подальшим ігнором.

— Знаєш, що я подумала, коли вперше тебе побачила? — кидаю на нього короткий несміливий погляд. Алекс пильно дивиться на дорогу, він зосереджений, серйозний.

— Ні, — смикає плечем. Хмуриться. Показує, що мої слова йому не цікаві.

— Спочатку я злякалася, — кидаюсь у вир спогадів. — Ти здався мені таким дорослим, великим та страшним. Ти зовсім не посміхався і говорив рубаними фразами. Відразу після знайомства пішов у свою кімнату, зачинився там. І вийшов лише пізно ввечері, коли всі вже спали. Крім мене.

— Я цього не пам'ятаю.

— Звичайно, не пам'ятаєш, бо я не видала своєї присутності. Спостерігала за тобою здалеку. Ти заварив собі каву, сів за стіл і спілкувався з кимось телефоном. При цьому посміхався. Я подумала, що у тебе дуже гарна посмішка.

Ми на світлофорі. Алекс дивиться на мене. Здивовано вигинає брову. Так-так, я підглядала за тобою з першого дня знайомства. Живи тепер із цим знанням.

— У мене є твоя фотографія, — зізнаюсь я. — Зроблена тієї ж ночі. Знімок вийшов розмазаним і занадто темним, але на ньому можна побачити твою посмішку.

— Навіщо ти це зробила? — напружено питає Алекс.

— У мене з'явився зведений брат. І вітчим. І нове життя. Я до цього не звикла, я була в шоці. І хотіла за допомогою фотографій переконатися, що я не сплю та не збожеволіла.

— Що за дивина?

Він кидає на мене швидкий погляд. Головою хитає. Його вилиці загострюються, він міцніше стискає кермо і повертає праворуч. Так довше їхати до центру. Збіг? Чи я знову вигадую собі те, чого немає і ніколи не буде?

— Ти знаєш, як ми з мамою жили. Вона на двох роботах убивалась, адже після смерті батька на нас висіли моторошні борги. І ми не могли їх закрити. Спочатку думали продати квартиру, але вона коштувала якісь копійки, тому ми від цієї ідеї відмовилися. Тим більше жити у бабусиному домі я не хотіла. Там туалет на вулиці, вода тільки в колодязі, і душа, звісно, ​​немає. Ми з мамою в таких умовах збожеволіли б. А потім сталося диво: друг Василя Андрійовича потрапив до лікарні, де мама працювала прибиральницею.

— Про це я чув.

— Якби Василь Андрійович не відвідав друга, наші батьки ніколи б не познайомились. Я навіть про це думати не хочу. Страшно. Ми б з мамою й надалі в злиднях залишалися, і я б ніколи не вступила до університету, бо на гуртожиток і життя у великому місті потрібні гроші. Багато грошей.

— Які борги були у твого батька?

— Він мріяв про легкі гроші. Тому програв дуже велику суму. За ним колектори приходили. Простіше кажучи, місцеві бандити. Папа продав все, що міг: обручки, техніку, старий будинок своїх батьків. Цього не вистачило. А потім… — я обіймаю себе за плечі і крізь каламутну пелену дивлюся вперед, на сіру дорогу. — Потім він не витримав ганьби і пішов з життя. А нам із мамою довелося його борги закривати. Без Василя Андрійовича ми залишилися б на вулиці... Без грошей, житла, майбутнього.

— Я цього не знав.

— Тому що ти ніколи не цікавився ні мною, ні мамою.

Він не заперечує. Не каже, що я помиляюсь. Прикро, що йому завжди було на нас наплювати.

— Я знав, що ви з іншого міста, а по зовнішньому вигляду зрозумів, що з грошима у вас туго. Мені здалося, батько на старості років вирішив пограти в рятівника.

— Можливо. Адже він закрив наші борги. І за місяць зробив мамі пропозицію. Закидав нас подарунками, допомагав мені з навчанням та з вступом до університету. Я цього не очікувала.

— Тато завжди мріяв про доньку.

— Хочеш сказати, з тобою він не був таким добрим і дбайливим?

— Ні, — крізь стиснуті зуби відповідає Алекс.

— Мені шкода… Я знаю, як це — бути невидимкою для важливої ​​тобі людини. Ворогу подібного не забажаєш.

Панує тиша, але не гнітюча, як раніше, а спокійна така, навіть затишна. Я давно хотіла розповісти Алексі щось про себе, і ось моє бажання збулося. Тепер я для нього не просто зведена сестра у дурних окулярах, а дівчина зі своєю цікавою історією. Кажуть, подібні розмови зближують людей.

— Хочеш сказати, що у тебе збереглися мої старі фотографії? — раптом запитує Алекс.