Не гальмуючи. В полюванні на тебе - Єва Райн
По дорозі додому Ніка прокручувала в голові розмову з Велом. Той, в своїй звичній манері намагався ні, не відмовити від “легковажного, безглуздого і небезпечного вибору”, а скоріш заборонити їй.
– Нікі, ти не розумієш, у що вв’язуєшся! Це небезпечно, і може погубити не тільки кар'єру, а й життя.
– Я Ніка, а не Нікі! Сто разів казала! – натомість вибухнула вона. Чомусь саме те, як Вел (який взагалі-то був Валентином), її назвав, зараз розлютило найбільше.
– Добре, хай Ніка. Але це нічого не міняє. Я вже поговорив з шефом, і можу взяти завдання замість теб…
– Що?! Ні! Тебе все місто знає, з кожного ящика і соцмережі твої інтерв'ю! Ти все провалиш одним тільки своїм виглядом! І я вже вирішила!
– Але ми разом! Я поки твій хлопець, забула?
– Ключове слово “поки”! – якось надто холодно кинула і мовчки завела машину.
Вел так і лишився стояти на парковці біля відділку, і його вродливе обличчя не виражало смутку чи тривоги. Скоріше незадоволення, що його, чи не вперше в житті, не послухались.
Припаркувавши свій седан біля під'їзду зйомної квартирки, Ніка не пішла додому. Перед початком справи їй потрібно було отримати якщо не пораду, то консультацію від…
– ... А ось мій консультант! – вигукнула, перекрикуючи звук дрелі в руках сусіда, дяді Толі, якого весь двір називав “Дядя Треба” за його коронну фразу “А воно тобі треба?”
Дядя Толя був корінним одеситом, та в містечко центральної України переїхати його змусило одруження. А ще – він був байкером і учасником одного з найперших українських мотоклубів. Всупереч уявленням про таких “динозаврів”, в його гаражику стояло не якесь диво радянської мототехніки, а сучасна хромована “Хонда”, на якій він об'їздив пів-світу і зупинятись, попри свої “за сімдесят” не збирався.
– Дядь Толь, мені треба ваша допомога!
– Точно треба? – примружив очі та підійшов ближче, витираючи руки об замащені мастилом штани.
– Точно-точно! Розкажете мені про байкерів?
– А воно тобі треба? – щиро здивувався, знаючи, що Ніка до цієї субкультури завжди відносилась м'яко кажучи не дуже.
– Треба! Зайдете ввечері на бісквіт з чаєм?
– Ввечері катаю двох двадцятилітніх міс Одеса-92!
– Дядь Толь, якщо вони були міс-Одеса в 92-му році, то зараз їм точно не по двадцять! – розсміялась Ніка.
– Ох вже мені ця поліція! Не дасть і помріяти! Але, якщо серйозно, ввечері я справді зайнятий. Внучок притарабанив якогось ледь живого скутера, треба на колеса поставити, доки батьки з нього шкуру не спустили!
– Розумію. Тоді давайте тут. Скажіть, байкери… небезпечні?
– Ще й як! – погляд враз посуворішав.
– І спілкуватись з ними небезпечно?
– Ти навіть не уявляєш, люба, наскільки. Якщо хочеш жити звичайним життям, роботою там, сім'ю хочеш, то не зв’язуйся.
– Пізно… Скажіть хоч, до чого бути готовою?
– Тут складно. До того, що стане тісно в квартирі і в місті. До того, що навчишся радіти кожному дню і кожній зустрічі, бо зрозумієш, наскільки коротке життя. Захочеш волі до болю в кістках і зубах. Ось це небезпечно. І на все життя. А воно тобі треба?
– Дядь Толь, я ж серйозно!
– Я теж. Якщо допізна з драндулетом тим не возитимусь, заскочу. Бісквіт люблю з яблуками!
– Дякую! – Ніка усміхнулась і пішла назад, до машини. На підготовку і створення “легенди” в неї один день. А потім – поїздка за місто, в пристанище “Залізних вовків” – готельно-ресторанний комплекс “У Старого Вовка”.
***
N.N.
Сьогодні я бачив її. Навіть словами перекинулись.
Вільна, щаслива… І дуже скоро поплатиться за свою безпечність.
Гарна…
І її краса дістанеться мені. Вже скоро, зовсім скоро. Ті троє схожі на неї тільки зовні. Вони допомагають втамувати спрагу на кілька днів. Схожі та зовсім інші на смак. Поки я підбираюсь до неї, доки будую декорації нашої справжньої зустрічі – вдовольнятимусь безликими ляльками. І одну, наступну – вже знайшов.
***
Любі читачі, дякую за вашу підтримку! Буде гаряче й небезпечно) Приєднуйтесь)
Оновлення щодня.
***
