Не гальмуючи. В полюванні на тебе - Єва Райн
Ніка
– Чим займаєшся? – усміхнувся мені Ед, поставивши дві чашки кави на столик і я відмітила, що зараз це симпатичні кераміка, а не одноразовий пластик. Окремий посуд для своїх?
– Я письменниця. – стомлено вже третє повідомила свою легенду.
– І що письменниця робить в такій глушині?
– Це допит?
– Початок розумови перед вибаченням.
– А я передумала вибачатись.
– Он як? Творчі люди – непостійні люди?
– Можливо. А байкери постійні?
– Не всі. То про що пише письменниця? – Ед був наче тут, поряд, однак говорив він якось глухо, віддалено, розглядаючи бар, що потроху наповнювався людьми. Майже кожен з них кивав або махав Еду. Певно, він тут – не остання людина. Цікаво тільки, хто він для цього мотоклубу? Бо ж нашивок в нього немає. Замість них – герб, схоже якогось міста, і маленька нашивка з іменем на нагрудній кишені жилету.
– Про субкультури.
– Не художка? Тобто не художня література? – швидко виправився.
– Не художня. Документалка, чи дослідження.
– Цікаво. Я думав, ти любовні романи пишеш.
– Схожа на їх авторку?
– Чесно? Ні.
– Чому?
– Ти… незнаю, як сказати, ти – не наївна і не романтична.
– Серйозно? Але ж спершу подумав, що я пишу любовні романи?
– Поки не пізнав тебе ближче.
– Он як. Цікаво.
– Про які субкультури пишеш? – здається, Ед звик сам вести розмову. Саме тому так
легко вкотре направив її в потрібне йому русло.
– Про байкерів. – спробувала зрозуміти його реакцію, та її, здається, не було. – А ти? Чим займаєшся?
– Продаю мотоцикли. В мене магазин в місті. І купа головного болю.
– О, розумію. Мій батько займався власним бізнесом. Це було складно. А в тебе тільки мотоцикли, чи й комплектуючі? Запчастини, гума?
– Це теж є.
– І гума “Континенталь” є?
– Так, замовив кілька комплектів. Але її не надто охоче беруть. Надають перевагу бюджетним варіантам. За минулий сезон я продав лиш два комплекти.
Можливо, мені здалось, та на витку розмови про магазин, Ед трохи розслабився. Відчув себе у своїй тарілці?
– Один з них Грому?
– Так, він фанат цього бренду. Хоч давно вже з’явились достойні і бюджетніші конкуренти.
– А другий?
– Що другий? – розслабленість та показовий спокій Еда миттю злетів. Даремно я спитала, та по-іншому просто не могла.
– Комплект.
– Заїжджий байкер. Турист, проїхав кілометрів 900 і його гума не витримала. Чому ти питаєш?
– Підтримую розмову.
– От вже не думав, що зі мною настільки нудно, що говорити доводиться про гуму. – Ед серйозний, та в погляді проскочили іронічні “бісики”.
– В мене не надто великий досвід спілкування з байкерами. Читала в мото-чатах, що треба говорити з ними на мототеми, щоб бути цікавою.
– Он де собака порилась! Я вже почав сумніватись у власному магнетизмі! – розсміявся і підсунув мені чашку з кавою, – пий, бо охолоне й буде не смачна.
Знову мов випадково торкнувся моєї руки. Здається, якби я обпеклась об гарячу чашку – навіть тоді бажання відсмикнути руку було б не таким сильним! Мені не подобаються його дотики? Скоріш навпаки, в тому й проблема.
Дуже подобаються…
Коли я підвелась, щоб іти, Ед встав разом зі мною.
– Проведу тебе в номер. Раптом письменниця заблукає.
– О так, тут не коридор – а лабіринт Мінотавра! – хотіла вдати невимушеність, та не вийшло.
Біля дверей мого номера зупиняємось. В коридорі тільки ми, світло приглушене, а через столик з декративною вазочкою напроти тут дуже вузько і ми надто близько.
Коли тиша і ця близькість стали вже до непристойності відчутними… я не витримала.
– Вибач, що підрізала! – хотілося, щоб голос прозвучав твердо, але не вийшло.
Рука Еда, широка, з канатами вен під складним тату-"рукавом", вперлась в стіну поряд з моїм плечем, заблокувала мені шляхи до відступу. А його губи владно накрили мої, осттаочно вибивши землю з-під ніг.
Запах кави і дороги, сила і влада в кожному жесті…
Він діяв на мене, мов кобра на пташку, що застигла і не може зробити жодного поруху. І тому, щоб не розчинитись в ньому остаточно на поцілунок я відповіла… Я теж вмію вести в танці,розмові і... поцілунку.
– Вибач, що назвав тебе мишкою. Ти не мишка, а хижа ласка! – на прощання, розімкнувши цей божевільний, невчасний, несподіваний контакт, видихнув мені в волосся. – До завтра, Ласко!
