Моє зведене прокляття - Анастасія Соловйова

Він користується тим самим парфумом: деревно-терпким, яскравим, незабутнім. Якось я завалилася в його кімнату і побачила сорочку, що недбало висіла на стільці. Підійшла, міцно притиснула її до серця. І назавжди запам'ятала, чим пахне Алекс.

Тоді в кімнату зайшла мама, і я зізналася їй у своїх почуттях до зведеного брата. Вона, звичайно, засмутилася. Олександр — людина своєрідна, замкнена, з важким характером. Жодна мама не захоче, щоб її дочка в такого хлопця закохалася. Але ж серцю не накажеш.

Пізніше я відкрила свою таємницю найкращій подрузі. Розповіла їй про зведеного брата. Даремно. Саме вона потім йому проговорилася.

Але це було дуже давно. Я забула про зраду, заспокоїлася, перехворіла Алексом.

Ой, та кого я обманюю? Звичайно, я досі в нього закохана.

Нічого не змінилось! Варто мені втягнути повітря, як голова закружляла від знайомого запаху, від близькості Алекса, від його трохи хрипкого голосу.

Я скрикую і падаю в його обійми. Він на мить міцно мене стискає, а потім різко усувається. Тримає за плечі. Легенько струшує і дивиться в очі.

— Тебе не вчили дивитися, куди йдеш? — невдоволено хмуриться він.

П'ять років минуло, боже, а він анітрохи не змінився! Хоча ні, брешу, він став ще красивішим, якщо це взагалі можливо. Карі очі спалюють мене до попелу, не залишаючи шансу на виживання. Міцні долоні стискають плечі, обпікаючи чутливу шкіру.

Я дивлюся на нього і слова не можу вимовити. Тільки дихаю часто та мурашками з ніг до голови покриваюся. Треба щось відповісти, треба будь яким чином йому запам'ятатися. Зараз він бачить перед собою незграбну онімілу дівчину, це нікуди не годиться.

— А ви завжди так грубо з незнайомками розмовляєте? І за руки їх хапаєте без дозволу? — кривлю губи в глузливій усмішці.

— Ти б хотіла впасти? — вигинає він ліву брову.

Все та сама міміка. І усмішка, від якої я колись божеволіла.

— Ні. У ваших обіймах затишніше, ніж на слизькій підлозі, — кокетую я, відводячи погляд. Соромлюся. Я не сильна у звабленні чоловіків.

— Не люблю, коли мені викають, — каже Алекс і прибирає нарешті руки з моїх плечей.

— Тоді давайте познайомимося, — трохи схиляю голову набік. — Я Христина.

І простягаю йому руку. Алекс брови здивовано піднімає. І розглядає мене дуже уважно. Буквально сканує моє обличчя. Невже щось підозрює? Кольорові лінзи, нова зачіска, гарна сукня — це чудово, але голос змінити я ніяк не могла.

— Олександр, — він стискає мою долоню. Легко, ненав'язливо, без грубої чоловічої сили.

— Приємно познайомитись, Олександре.

Раніше він називав себе Алексом, а повне ім'я чомусь недолюблював.

— Я дуже багато читала про цей ресторан, хотіла скуштувати їхню кухню, але вільних столиків не виявилося. Навіть на барі! Уявляєш? На барі ж завжди можна вмоститися, нехай там і незручно, але заради нових вражень я б потерпіла, — плутано говорю, розгубившись від уваги Алекса. Від того, що він зі мною взагалі спілкується.

Значить, не впізнав. Імпровізація спрацювала.

— Уявляю, — киває він. Кидає короткий погляд на двері, за якими знаходиться головний зал. Звідти жіночі смішки звучать, а ще музика голосно грає. Мабуть, його друг добре відзначає день народження.

Навіть думати не хочу, з ким Алекс сюди прийшов.

— Мабуть, у когось свято, — виразно граю я бровами. При цьому не забуваю чарівно усміхатися. — Тобі час іти?

— Так, — киває Алекс.

— Шкода, — торкаюсь рукою його плеча, ніби скидаю невидиму смітинку. У фільмах такі жести часто спрацьовують і чоловіки на них ведуться. — Я продовжила б наше знайомство.

— Чи не рано тобі з незнайомими чоловіками проводити вечора? — жмуриться Алекс.

— Мені двадцять два! — обурено говорю я.

Насправді мені на пару років менше, але я не хочу казати зведеному братові свій справжній вік. У мене параноя починається. Боюся, що він упізнає мене з якоїсь незначної деталі.

— Дай вгадаю: тебе покинув хлопчик і ти вирішила йому помститися, зв'язавшись із першим зустрічним? — наближається до мене Алекс. Знищує останні сантиметри, які розділяють нас.

— А якщо так, то що? Дівчина, яка бажає помститися своєму колишньому, піде до кінця, адже ти це розумієш? — задираю підборіддя і погляду не відводжу. Не моргаю навіть.

— Розумію, — киває Алекс.

— То що, ти повернешся до свого друга чи підеш зі мною? До клубу, наприклад?

Він мовчить кілька секунд, через що я нервуюся все сильніше. Губи пересихають, я мимоволі облизую їх і спину вирівнюю. Немов це додасть мені сили.

— Навіщо ж у клуб? Поїхали одразу до мене, – пропонує Алекс. Але мені здається, що він наказ віддає, перед фактом мене ставить: або погоджуюсь, або ми розходимося в різні боки.

Другого шансу не буде. Рано чи пізно він приїде додому до вітчима і побачить мене, зведену сестру, яку завжди ненавидів. Тоді між нами нічого не станеться. Я це знаю. Відчуваю.