Убивства за абеткою - Агата Крісті

До нас туди прийшла вправна лікарняна сестра, відгортаючи свої накрохмалені манжети.

– Мсьє Пуаро? – поспішно запитала вона. – Я сестра Кепстік. Я отримала листа від містера Кларка про те, що ви прийдете.

Пуаро поцікавився станом здоров’я леді Кларк.

– Насправді не все так погано, враховуючи обставини.

«Враховуючи обставини», допускав я, означало, що її стан був передсмертним.

– Не можна сподіватися на значне покращення, звісно, але нове лікування трохи полегшило їй життя. Доктор Лоґан цілком задоволений її станом.

– Але ж це правда, що їй ніколи не стане краще?

– О, ми ніколи так не кажемо, – відповіла сестра Кепстік, трохи шокована прямотою висловлювання.

– Припускаю, що смерть її чоловіка була для неї страшним ударом?

– Ну, мсьє Пуаро, якщо ви розумієте, про що я, це був не такий сильний удар, як для когось із добрим здоров’ям та при своєму глузді. У тому стані, в якому перебуває леді Кларк, вона сприймає речі трохи туманно.

– Вибачте, що запитую, але вони з чоловіком були дуже прив’язані одне до одного?

– О так, вони були дуже щасливою парою. Він дуже турбувався про неї й сумував, бідолашний чоловік. Це завжди тяжко для лікаря, ви ж розумієте. Він не може тішити себе хибними надіями. Боюся, що на початку це постійно було в його голові.

– На початку? А потім уже не так гостро?

– Людина звикає до всього, чи не так? А в сера Кармайкла була його колекція. Хобі – це чудова розрада для чоловіка. Він іноді їздив на розпродажі, а потім вони з міс Ґрей були зайняті складанням нового каталогу та переобладнанням музею за новою системою.

– О так, міс Ґрей. Вона поїхала чи ні?

– Так, мені дуже шкода, але жінки схильні до фантазій, коли не дуже добре почуваються. І з ними не посперечаєшся. Краще піддатись. Міс Ґрей дуже перейнялася цим.

– Леді Кларк ніколи не любила її?

– Ні, тобто не те щоб не любила. Насправді я думаю, що вона їй спочатку сподобалась. Але не будемо пліткувати. Моя пацієнтка поцікавиться, про що я розмовляла з вами.

Вона провела нас у кімнату на другому поверсі. Те, що колись було спальнею, тепер перетворилося на веселу з вигляду вітальню.

Леді Кларк сиділа у великому м’якому кріслі біля вікна. Вона була хворобливо худа, і її сіре обличчя мало змучений вигляд людини, яка потерпає від гострого болю. Її погляд був далеким і замріяним, і я зауважив, що її зіниці були розміром із голівку шпильки.

– Це мсьє Пуаро, якого ви хотіли бачити, – сказала сестра Кепстік своїм високим, веселим тоном.

– О так, мсьє Пуаро, – нерозбірливо мовила леді Кларк.

Вона простягнула руку.

– Мій друг капітан Гастінґс, леді Кларк.

– Як ваші справи? Дуже добре, що ви обоє прийшли.

Ми сіли, коли вона вказала непевним жестом. Запала тиша. Леді Кларк ніби занурилась у сон. Та за мить, доклавши певних зусиль, вона повернулася до тями.

– Це щодо Кара, чи не так? Щодо смерті Кара. О так. Вона зітхнула і, все ще ніби в напівсні, похитала головою.

– Ми ніколи не думали, що так станеться. Я була певна, що піду першою… – Вона хвилину чи дві роздумувала. – Кар був дуже сильним, у чудовій формі для його віку. Він ніколи не хворів. Йому було майже шістдесят, але на вигляд ніби п’ятдесят… Так, дуже сильний…

Вона знову поринула в дрімоту. Пуаро, який був добре знайомий з упливом деяких ліків і тим, як вони дають ілюзію нескінченності часу людям, які їх приймають, нічого не сказав.

Леді Кларк раптом мовила:

– Так, добре, що ви прийшли. Я говорила Франкліну. Він сказав, що не забуде переказати вам. Сподіваюся, що Франклін не буде дурнем… Його так легко ввести в оману, попри те, що він багато тинявся по світу. Чоловіки такі… Вони залишаються дітьми… Франклін, зокрема.

– У нього імпульсивний характер, – сказав Пуаро.

– Так, так… І дуже лицарський. Чоловіки такі нерозумні в цьому сенсі. Навіть Кар. – Її голос затих.

Вона гарячково похитала головою.

– Усе таке затьмарене… Від тіла – самі неприємності, мсьє Пуаро, особливо коли воно бере верх. Стурбована лише тим, мине біль чи ні, нічого більше не має значення.

– Я знаю, леді Кларк. Це одна з драм цього життя.

– Це робить мене такою дурною. Я навіть не пам’ятаю, що хотіла сказати вам.

– Щось про смерть вашого чоловіка?

– Смерть Кара? Так, можливо… Божевільна, бідна істота – я про вбивцю. Це все гамір і швидкість сьогодення – люди не витримують цього. Мені завжди шкода божевільних людей – у голові, мабуть, таке дивне коїться. І потім, коли їх посадять – це, певно, так страшно. Але що ще можна зробити? Якщо вони вбивають людей… – Вона похитала головою від легкого болю. – Ви його ще не схопили? – запитала вона.

– Ні, ще ні.

– У той день він, мабуть, тинявся тут поблизу.

– Там було так багато незнайомих людей, леді Кларк. Це сезон відпусток.

– Так, я забула… Але вони тримаються поблизу пляжів, вони не підходять до будинку.

– У той день ніхто чужий не приходив у дім.

– Хто так каже? – вимогливим тоном запитала леді Кларк.

Пуаро трохи здивувався.

– Слуги, – сказав він. – Міс Ґрей.

Леді Кларк сказала дуже розбірливо:

– Ця дівчина бреше!

Я піднявся зі свого стільця. Пуаро швидко поглянув на мене.

Леді Кларк продовжувала, говорячи тепер доволі гарячково.

– Я не любила її. Я ніколи не любила її. Кар був про неї високої думки. Постійно говорив, що вона сирота й самотня в цьому світі. Що тут такого, що сирота? Іноді це замасковане благословення. У тебе може бути батько-нероба і мати-п’яниця – тоді тобі буде на що поскаржитись. Казав, що вона така відважна й така справна працівниця. Я смію сказати, що вона робила свою роботу добре! Я не знаю, до чого тут уся ця хоробрість!

– Не хвилюйтеся так, дорогенька, – сказала сестра Кепстік, втручаючись. – Не треба вам втомлюватись.

– Я швидко відправила її! Франклін мав нахабство припустити, що вона може бути для мене розрадою. Справжньою розрадою для мене! «Що раніше я побачу її востаннє, то краще» – ось як я сказала! Франклін – дурень! Я не хотіла, щоб він плутався з нею. Він дитина! Безголовий! «Я дам їй тримісячну зарплату, якщо хочеш, – сказала я. – Але вона піде. Я не хочу її в домі ні