П'ятеро поросят - Агата Крісті
— А пані Крейль?
Мадемуазель Уільямс неспокійно засовалась:
— Не будемо лицемірами, пане Пуаро. Я не можу вам сказати, що відчувала і думала насправді в той час пані Крейль. Чи був то жах заподіяного, чи…
— Ви думаєте, що так воно і було?
— Ні, ні! Я не можу вам цього сказати. Вона стояла закам'яніла. І… як мені здається, перелякана. Так, я переконана: перелякана. Але це досить природно.
Еркюль Пуаро сказав невдоволено:
— Так, можливо, що це досить природно. Яку думку вона висловила офіціально в зв'язку зі смертю чоловіка?
— Самогубство. Вона з самого початку досить категорично заявила, що це могло бути тільки самогубство.
— Вона казала це і вам, коли ви були тільки удвох, чи тоді у неї було інше припущення?
— Ні. Вона… вона… доклала всіх старань, щоб переконати мене, що це може бути тільки самогубство.
— А ви що їй сказали?
— Пане Пуаро, чи має значення те, що я їй сказала?
— Так, я вважаю, що має.
— Не розумію чому…
Його вичікування діяло на неї гіпнотизуюче, і вона мовила з жалем:
— Мені здається, що я їй сказала: «Звичайно, пані Крейль, мабуть, він покінчив із собою…»
— Чи вірили ви в те, що говорили?
Мадемуазель Уільямс підвела голову, твердо мовила:
— Ні, не вірила. Але я прошу вас зрозуміти, пане Пуаро, що я була цілком на боці пані Крейль. Коли хочете, мої симпатії належали їй, а не поліції.
— Ви хотіли, щоб її виправдали?
Мадемуазель Уільямс відповіла з викликом:
— Так, хотіла.
— Тоді ви поділяєте почуття її дочки?
— Я повністю поділяю почуття Карли.
— У вас не буде заперечень, якщо я попрошу вас письмово викласти в деталях перебіг трагедії?
— Для неї, щоб, вона прочитала це?
— Так.
Мадемуазель Уільямс повільно мовила:
— Ні, у мене немає ніяких заперечень. Вона твердо вирішила вести розслідування?
— Так. Я вважаю, що було б краще сховати від неї правду…
Мадемуазель Уільямс перервала його:
— Ні, завжди краще дивитися правді в очі. Немає рації ухилятися від нещастя, фальсифікуючи події. Карла, мабуть, була настільки вражена, коли взнала правду. Тепер вона хоче детально знати про ту трагедію. Мені здається, що це природне бажання, властиве молодій сміливій жінці. Знаючи все, вона зуміє забути його і займатися своїм власним життям.
— Можливо, ви і праві.
— Я цілком переконана, що права.
— Але, бачте, є ще дещо. Вона хоче не тільки знати, але й довести, що її мати не винна.
— Бідна дитина!
— Ви так думаєте?
Мадемуазель Уільямс відповіла:
— Тепер я розумію, чому ви сказали, що було б краще їй ніколи не знати правди. І все ж, я вважаю, краще, коли вона її знатиме. Природно, що вона, сподівається встановити невинність матері. І якою гіркою не була б правда, — я думаю після того, що чула од вас про Карлу, вона досить мужня, аби зустріти правду не здригнувшись,
— Ви впевнені, що це буде саме така правда?
— Я вас не розумію.
— Ви не вбачаєте ніякого недоліку в теорії невинності пані Крейль?
— Не думаю, щоб ця можливість будь-коли сприймалася серйозно.
— І все ж вона вчепилася саме за теорію самогубства.
Мадемуазель Уільямс відповіла:
— Нещасна жінка повинна була щось говорити.
— Чи знаєте ви, що перед смертю пані Крейль залишила листа до своєї дочки, в якому урочисто клянеться в невинності?
Мадемуазель Уільямс пильно зиркнула на нього.
— Зайва турбота з її боку.
— Ви вважаєте?
— Так, безперечно. І ви сентиментальні, як і більшість чоловіків…
Пуаро перервав її роздратовано:
— Я не сентиментальний.
— Пане Пуаро, часом існує те, що я назвала б помилковою сентиментальністю. Навіщо людина пише подібну брехню в таку урочисту хвилину? Для того, щоб позбавити свою дитину страждання. Так вчинили б багато жінок. Але я не чекала цього від пані Крейль. Вона була смілива жінка і чесна людина. Ніскільки не схожа на неї — просити дівчину не осуджувати її.
Пуаро майже у відчаї сказав:
— Отже, ви навіть не припускаєте, що Керолайн Крейль писала правду?
— Ніскільки!
— І разом з тим ви заявляєте, що любили її.
— Я любила її. Я мала до неї велику любов і глибоку симпатію.
— Тоді…
Мадемуазель Уільямс з великим подивом глянула на нього.
— Ви не розумієте, пане Пуаро. Не має значення, що я говорю вам тепер, після стількох років. Але, бачте, випадково я знаю, що пані Крейль була винна!
— Яким чином?
— Це правда. Не знаю, чи добре я зробила, приховавши це тоді. Але факт: я це приховала. Ви маєте повірити мені, пане Пуаро: Керолайн Крейль була винна. Я знаю це з абсолютною точністю.
«ОДНЕ ПОРОСЯТКО ПЛАЧЕ: ХРЮ, ХРЮ…»
Апартаменти Анжели Уоррен виходили на Реджентс-парк. У відчинене вікно струмували солодкуваті пахощі. Можна було б подумати, що ти в селі, якби не безперервний і надоїдливий вуличний шум.
Пуаро стояв спиною до вікна, коли почув скрип дверей. Увійшла Анжела Уоррен. Він бачив її не вперше. Одного разу він скористався нагодою — конференція королівського географічного товариства — і пішов її послухати. Конференція була, на його думку, прекрасна, хоч дещо сухувата для широкої публіки. Мадемуазель Уоррен говорила чудово, без запинок, не повторюючись. Голос її був чіткий і не без мелодійності. Ніяких підробок під смаки публіки, яка чекає сенсацій і романтики, вона не робила. В її доповіді надто мало відхилень — чудовий виклад конкретних фактів, належним чином проілюстрованих прекрасними діапозитивами.
Пуаро вона сподобалась. «Ось, — сказав він собі тоді, — організований розум». Тепер, розглядаючи її зблизька, віддавав собі звіт у тому, що Анжела Уоррен могла бути дуже гарною жінкою. В неї правильні, хоч дещо суворі, риси обличчя, прекрасні чорні брови, розумні карі очі, ніжна, бліда шкіра, прямі плечі і дещо хлопчача хода. Можна з певністю сказати: ніщо в її зовнішності не викликало схожості з поросятком, яке плаче: хрю-хрю-хрю… Але на правій щоці був страшний шрам, праве око від цього злегка викривлялося, куточок його був відтягнутий донизу. Ніхто не міг би й запідозрити, що око це вже нічого не бачить. Еркюлю Пуаро здалося, що більш ніж напевне Анжела Уоррен за такий тривалий час зжилася з цією вадою і тепер майже не зважає на неї. Йому спало на думку, що з п'ятьох людей, які пробудили його цікавість і яких він вивчає, це, можливо, не та, що
