П'ятеро поросят - Агата Крісті
Зона вихором кинулася в інший куток кімнати, підійшла до письмового столу, витягла ящичок, повернулася знову до Пуаро. В руках вона тримала складеного листа зі стертим написом. Ельза ткнула листа Пуаро. І він раптом з болем в серці згадав дівчину, яку знав і яка так-от тицьнула колись йому одну з своїх реліквій — раковинку, знайдену на березі моря. Та дівчина також відступила було крок назад і нерухомим поглядом дивилася на нього. З великим острахом і з проникливістю дивилася вона, як буде сприйняте її багатство.
Пуаро розгорнув пожовклі сторінки.
«Ельзо. Чудова дитино! Ніколи ще не існувало чогось прекраснішого. І все ж мені страшно, я надто старий, людина між двома піввіками, з проклятим характером і без усякої постійності. Не довіряй мені, не вір мені, в мене нема нічого гарного, окрім мого живопису. Все, що є в мене гарного, все там. Це щоб ти потім не казала, що я тебе не застерігав.
Але дідько з ним, усім оцим, все одно ти будеш моєю, за будь-яких обставин. Я пішов би хоч у пекло заради тебе, і ти це прекрасно знаєш.
І я напишу з тебе такий портрет, перед яким весь світ, весь світ бовдурів застигне з роззявленим ротом! Я безумно люблю тебе, я не можу спати, не можу їсти. Ельзо! Ельзо! Ельзо! Я навіки твій, я твій до самої смерті. Еміас».
Шістнадцять років минуло з тих пір. Вицвіле чорнило, потріпаний папір. Але слова ще живі, все ще трепетні…
Він подивився на жінку, якій вони були написані. Але жінка, на яку він дивився, вже була не жінкою: це була закохана дівчина.
Він подумав про Джульєтту…
«ОДНЕ ПОРОСЯТКО НЕ ОДЕРЖАЛО НІЧОГО…»
— Можна запитати: навіщо, пане Пуаро?
Еркюль Пуаро добре подумав, перш ніж відповісти. Двоє сірих очей, надто проникливих на невеликому зморшкуватому обличчі, уважно його розглядали.
Він піднявся на останній поверх будинку якоїсь простої і оголеної архітектури й постукав у двері номера 584. «Гіллеспі Білдінгс» — товариство, яке з'явилося на світ для того, щоб надавати «притулок жінкам, які самі себе утримують». Тут, у маленькій комірчині, мешкала мадемуазель Сесілія Уільямс — кімнатка була для неї спальнею, салоном, їдальнею і, завдяки розумному використанню плити, навіть кухнею. В сусідній кімнатці була ванна з скороченим на четвертину розміром і, зрештою, необхідні зручності. Цій бідній квартирці мадемуазель Уільямс зуміла надати рис власної індивідуальності. Стіни були вифарбувані в блідо-сірий суворий колір. На них висіли різні репродукції: Данте зустрічається з Беатріче на мосту, дві акварелі з пейзажами Венеції, копія «Весни» Боттічеллі, написана сепією… На низенькому комоді лежало безліч пожовтілих фотографій. За стилем зачісок зображених на них жінок, більшість їх була двадцяти-тридцятирічної давності…
Пошарпаний квадратний килим, старі прості меблі. Навіть для недосвідченого ока було зрозуміло, що живе Сесілія Уільямс досить скромно. Тут ніякої «печені». Це поросятко, яке не одержало ніякої «печені».
— Ви хотіли б почути мої спогади про справу Крейль? Можна запитати навіщо? — повторила Уільямс.
Деякі друзі і співробітники Пуаро, доведені до відчаю його методами, говорили, що він досить часто надає перевагу брехні, замість істини, вважає за краще відійти від правдивого шляху, скористатися вигаданим твердженням, ніж ставати на засади звичайної правди. Цього разу Пуаро швидко зорієнтувався, як себе вести. Хоч він і не належав до того соціального класу, де діти мають гувернантку-англійку, все ж він відреагував тепер так, як це робили б вони, — просто і впевнено: «Ти мив зуби, Гарольде?» Якась доля секунди вагання (збрехати чи ні?), але негайно її відкидають для того, щоб сумирно відповісти: «Ні, міс Уільямс». Бо у мадемуазель Уільямс було те, що повинно бути у кожної виховательки: таємнича властивість, яку називають авторитетом. Коли мадемуазель Уільямс скаже: «Піди нагору, Джоане, і помий руки» або: «Я чекаю, щоб ти прочитав цю главу про поетів єлизаветинської епохи і міг відповісти на мої запитання про них», то в кожному випадку її слухаються. Їй навіть і в голову не приходить, що її можуть не послухатися.
Цього разу Пуаро не дасть мадемуазель Уільямс ніяких правдоподібних пояснень про якусь там книгу, що повинна бути написана про злочини минулого. Він просто-напросто розповість їй обставини, при яких Карла Лемаршан шукала його і знайшла.
Дама була вже в літах, невисока, в поношенім одягу, але акуратна і слухала його уважно.
— Мене дуже цікавить побільше довідатися про цю дитину, які вона вибрала шляхи.
— Це, — сказав Пуаро, — молода дівчина, дуже приваблива, цікава, смілива і яка знає, чого вона хоче.
— Добре, — коротко мовила мадемуазель Уільямс.
— І ще я хотів би додати: це дуже наполеглива дівчина. Це людина, якій нелегко відмовити.
Колишня гувернантка схвально кивнула головою, задумалась. Потім запитала:
— У неї є артистичні здібності?
— Не думаю.
— Слава богу! — сказала вона сухо. — Після всього, що ви мені про неї говорили, я вважаю, вона більше схожа на матір, ніж на батька.
— Цілком можливо. Це ви зможете краще визначити, коли побачите її. Ви б хотіли її побачити?
— Дуже хотіла б. Завжди цікаво бачити, як виросла дитина, яку ти виховувала.
— Вона була, певне, надто юною, коли ви бачили її останнього разу?
— Їй було п'ять з половиною років. Дуже мила дитина. Можливо, навіть надто спокійна. Їй подобалися ігри, які сама ж вигадувала. Вона любить самітність, була проста, не збалувана.
Пуаро зауважив:
— Це її щастя, що вона була тоді така маленька…
— Справді. Якщо б вона була більша, враження від тої трагедії могло б мати значно гірші наслідки.
— А воднораз мені здається, — сказав Пуаро, — що деякі потрясіння все ж були. Як би мало не розуміла дитина, як мало не було б дозволено знати Карлі, мабуть, той час був для неї атмосферою якоїсь таємничності. І потім цей її раптовий від їзд — ніби вирвали з корінням! Такі речі дуже злі для дитини…
Мадемуазель Уільямс зауважила в задумі:
— Можливо, це було менш шкідливе, ніж вам здається.
— До того, як ми залишимо тему про Карлу Лемаршан, тобто маленьку Карлу Крейль, я хотів би вас дещо запитати. Так, так, бо якщо і є хтось, хто міг
