Суперниця - Ірина Романенко

Ярослав

Ці покручі викинули мене десь посеред лісу. Ледве виловивши машину я нарешті доїхав до міста. Далеко ж вони мене вивезли. Я мав на меті поїхати до Максима в клуб, адже за геолокацією він був найближче.

- Ярославе! Де ти в біса вештався?? Тебе всі шукали! Що з тобою??

Макс почав обдивлятися мої рани.

- Не зараз. Треба врятувати Емілію.

- Що трапилось? Розкажи детальніше.

- Михайло. Цей виродок викрав її.

- Але нащо?? Ти ж й так виплачуєш йому борги.

- Думаю, він хоче залишити Емілі собі. Борг батька п’ятсот тисяч доларів і він дав тиждень.

- Він геть з глузду з’їхав?! Це неможливо!

- От і я про що. Він розраховує на те, що я не виплачу таку суму за тиждень і вона залишиться в нього.

- То нам тепер треба вигадати план як визволити твою принцесу?

- Так. Клич хлопців.

- Зрозумів.

Вже через годину у кімнаті зібралась вся наша компанія. Андрій і Олександр – бізнесмени, Назар і Євген – спортсмени і Максим – дизайнер та власник клубу. Та на диво Назар прийшов не один.

- А вона що тут робить?

Поліна стояла, притулившись до Назара.

- Я її найближча подруга і маю право тут бути!

- Нехай. Що ж, перейдемо до обговорення плану?

- Ми ще навіть нічого не вигадали.

- Кепсько. Що за ситуація?

- Всі ви знаєте главу колекторів Михайла Забродного. Відтоді як мій батько грав в азартні ігри він піклувався про вчасно виплачені борги казино. Останній борг, який залишив по собі мій батько – п’ятсот тисяч доларів. Я регулярно сплачував борг, але потім він побачив Емілію. Як виявилось вони знайомі з дитинства і бідний хлопчик відчуває до неї щирі почуття. На разі він викрав Емму, і поставив строк в тиждень щодо сплачення боргу. Якщо умови не будуть виконані до кінця тижня Емілія залишається в нього, як оплата.

- Тобто у нас всього лиш тиждень щоб назбирати таку суму?

- Так.

- Але… Це неможливо. Це шалені гроші.

- Тоді головна задача не назбирати гроші, а визволити Емілію.

- Це все марно.

Озвався Андрій.

- Чого це?

- Якщо він залишиться на волі, то рано чи пізно знову вдасться до викрадення дівчини. Треба посадити його далеко і надовго.

- Поліція ходить під ним. Щоб щось довести нам потрібно лише його розговорити.

- Значить нам потрібно зробити так, щоб в руках Емілії опинився диктофон, а у нас компромат на Михайла.

Емілія

Я просиділа в зачиненій кімнаті, напевно, декілька годин. Що ж тут у нас? Звичайна кімната. Сірі шпалери, здоровенне ліжко по центру, шафа, телевізор, і окрема кімната з душем і туалетом. Отже, якщо тут є туалет і душ мене не планують випускати з кімнати. Як же тоді звідси вибиратися?

Підійшовши до вікна я запримітила, що на них не було решіток. Це вже велика перевага. Але куди тут тікати?? Все що оточувало цей будинок – ліс, траса і поле. Нікуди тікати, хіба що в ліс. Але перед цим треба чітко продумати кожний крок.

Як мені обдивитися весь будинок не привертаючи до себе уваги? Хіба що… Втертися Михайлу в довіру.  Я знаю, що мої друзі мене не кинуть і обов’язково прийдуть мене визволяти, але я не можу просто сидіти і чекати на них.

Згодом вже вечоріло і до будинку під’їхала машина. Ворота автоматично відкрилися. Отже автоматичні… Це був Михайло. Я ще раз уважно придивилася де саме він запаркував машину. Всього три. Мерседес і два чорних BMW.

А якщо викрасти машину? Ні, я не встигну. Вони одразу почують і заб’ють переполох.

Якщо тікати звідси, то точно вночі.  Але спочатку…

Я знову перевела погляд на Михайла. Наче відчувши мій погляд на собі він поглянув мені прямо в очі і на його обличчі заграла усмішка. Треба діяти як найтупіші героїні в книжках. Виправдовувати злодія. Виправдовувати його так, щоб він повірив.

Через декілька хвилин двері відчинилися.

- Ти не вечеряла. То ж запрошую тебе до столу.

- Михайло. Нам ще стільки треба обговорити…

- За столом Емма.

Я слухняно пішла за ним. Не втрачаючи дарма часу я почала роздивлятися перший поверх. Поглядом я шукала камери. Одна, друга. Раптом я піймала на собі погляд Михайла. Не тупи! Скажи щось!

- Гарний дім. Такий затишний.

Ага, такий затишний, що аж викинутися в вікно хочеться.

- Я радий, що тобі подобається, адже згодом тобі доведеться звикати до нього.

- Що ти маєш на увазі?

- Ми домовились з Ярославом, що якщо він за тиждень не віддасть весь борг, ти залишишся зі мною, як оплата.

- Що?! Оплата??

- Так. Я не впевнений, що за тиждень він знайде такі гроші, тому звикай до нового оточення.

Ми сіли за стіл. Як мені втертися йому в довіру?

- Слухай, я й досі не розумію що між нами?

Не піднімаючи на мене очей він тихо прошепотів.

- А що б ти хотіла?

- Я б хотіла додому.

Саркастично промовила я.

- Шкода, але це єдине твоє бажання, яке я не виконаю.

- Але чому?

- Бо мені буде некомфортно, якщо я буду знати що ти ходиш без мене і охорони.

- То я для тебе не лише цінна приманка?

- Так Емілія. І мені образливо, коли ти називаєш себе приманкою. Я дійсно маю до тебе почуття.

Ось воно! Я нарешті знайшла за що зачепитися.

- Скільки… Скільки ти збирався це від мене приховувати?
- Я приховував від тебе це все життя.

- Але… чому??

- Боявся. Боявся, що відштовхнеш. І зараз, коли я побачив тебе з Ярославом. Це було доволі імпульсивним рішенням, але я вирішив забрати тебе у нього. Бо… Я теж маю право на… Те щоб кохати!! Я перший покохав тебе! І це несправедливо, бачити тебе в обіймах іншого.

Ні це було не кохання. Одержимість. Він хотів просто забрати мене у Ярослава, щоб помститися. Його почуття не схожі на почуття люблячої людини, адже той хто любить ніколи не завдасть тобі шкоди. Чи стало мені його шкода в цей момент? Можливо. Але навіть після такого мені було байдуже. Я ніколи не відчувала до нього щось більше аніж до друга. В цьому і була проблема. От в чому різниця. З Михайлом я відчуваю себе як з другом. З ним може бути весело, комфортно, спокійно. Але коли я поруч із Ярославом серце починає битися частіше, всередині все завмирає і одночасно підноситься. Метелики вирують у животі і грудях, а щоки червоніють, як у школярки.