Суперниця - Ірина Романенко

Це все вже не смішно! Якийсь день бабака! Я прокидаюсь в цій клятій кімнаті знов і знов від того, що мені щось підсипають у напій. Більше нічого не візьму з його рук.

Я протерла очі і схопилася за голову. З кожним днем вона починала боліти сильніше, напевно від часто вживаного снодійного.

Обдивившись кімнату, я з здивуванням помітила мольберт і фарби. Також в кімнаті з’явився новий стіл, на якому лежав папір і олівці. Підійшовши до нього я побачила записку від Михайла.

«Все для тебе моя принцесо!»

Не дивлячись на те, що ми з ним були друзями, мені було гидко чути, як він називав мене принцесою. Це все наче дурний сон! Потерши очі я дійсно сподівалася, що все це закінчиться.

Підійшовши до дверей я смикнула ручку, але вони були зачинені. Ще не довіряє. Мені треба знову обдивитися перший поверх, але як?

Почавши стукати з усієї сили я намагалася до когось докричатися, та у відповідь мене зустріла тиша. Нікого не має? Взагалі нікого? Тобто… Будинок був пустий? Треба перестрахуватися. Я побігла до вікна і відкривши його почала кликати охорону.

- Гей! Мене хтось чує?? Я їсти хочу! Вмираю з голоду!!

Дивно, але й тут мені ніхто не відповів. Щось тут не так. Він не міг залишити мене в будинку одну без охорони.

Чорт! Через самонавіювання їсти і справді хотілося. Я схопилася за живіт, який голосно забурчав.

- Нічого. Ми знайдемо їжу.

На моє щастя двері відкривалися від мене і я могла б їх вибити. Та як я не старалась, вони все одно залишились цілими.

Та що ж це таке?! Невже Михайло, який так трясся над моєю дупою вирішив залишити мене без нікого вдома??

Що ж… Залишався тільки один вихід. Вікно.

Я сплела канат з простирадла і ковдри, але висунувши в вікно зрозуміла, що цього буде недостатньо. Хоча… Я все ж таки ризикнула і полізла у вікно. Чорт!! Дарма я це зробила! До землі залишалось ще так багато! Цілий поверх! Якщо стрибну, точно щось зламаю собі.

- І далеко ти зібралась?

Спокійним тоном піді мною сказав Михайло.

- То ти весь час був тут?! Якого біса?! Я кликала тебе, хіба ти не чув??

- Чув, як ти кликала охорону. Особисто моє ім’я не лунало з твоїх вуст.

- Козел! А хіба, якщо я кличу на допомогу це тебе не бентежить?

- Злізай.

- Не можу!

- Як це ти не можеш? Додуматись до такого геніального плану ти можеш, а прийняти його наслідки ні? Злізай, я тебе спіймаю.

- Ні! Я тобі не вірю. Тут надто високо і ти не втримаєш мене.

- Якщо ти не злізеш з цього клятого каната, я силоміць зніму тебе звідти.

- Я не можу довіряти людині, яка двічі підсипала мені снодійне.

- Це все для твого ж блага! Хіба ти не розумієш?

- Ні! І я не злізатиму.

- Що ж… Я попереджав.

В мить Михайло кудись зник, а вже через хвилину канат різко обірвався і я впала на землю. Від болю на очах виступили сльози. Чорт! Цей козел обрізав канат!!

Прийшовши до тями і піднявши погляд, я побачила його усмішку. Що тут веселого?!
- А я попереджав.

Він присів навпочіпки, так, щоб ми зустрілися поглядами.

- Ось які наслідки того, що ти мене не слухаєш. Тямиш?

- Я думала ти романтик.

Крізь біль я піднялася та стряхнула одяг.

- То тепер покажеш мені будинок?

- Здається ти верещала що хочеш їсти?

Я й справді не відмовилася б поїсти, але тільки не в цьому домі.

- Після твого снодійного я більше не буду тут нічого їсти. Тільки доставка, або те, що приготую сама.

- Приготуєш сама?

В його очах заграли чортики.

- Тебе дивує, що я вмію готувати?

- Якщо я дам тобі змогу приготувати щось, ти поснідаєш зі мною?

- Так, але… Треба закупити продукти. І я поїду з тобою.

- Я замовлю доставку.

Підштовхнувши мене ми зайшли в будинок. Камери! Дивись де камери!

Я намагалася непомітно роздивлятись будинок, але той як на зло лише підганяв.

Біля сходів одна. На ній точно видно як хтось спускатиметься. Отже, мені треба якось перебратися на перший поверх.

- Що?? Чому це доставки не працюють?! І що? Мені плювати. Тобто доставки не буде?
- Щось не так?

Михайло роздратовано видихнув.

- Доставки не буде, тож доведеться їхати в магазин.

- Чудово. Можеш надіслати свою охорону.

- По-перше вони таким не займаються, а по-друге охорони сьогодні немає вдома.

- Чому це??

- Одні поїхали по справах, у інших вихідний. Тому в домі так тихо, якщо ти не помітила.

- Які у твоєї охорони можуть бути справи без тебе?

- Охорона, це лише одна з їх додаткових робіт. Окрім цього вони працюють на інших посадах.

- Яких це?

- Забагато питань.

- І замало відповідей.

- Буде безпечніше, якщо ти поїдеш зі мною.

- Чому?

- Тебе викрали і раптом пустий дім без нікого. Хіба це не ідеальний шанс щоб втекти?
- Чому ти думаєш що я не зможу втекти від тебе в магазині?

- Саме тому я приставлю до нас охорону.

- Тиран! Витягнеш людей з їх єдиного вихідного?

- На жаль іноді таке трапляється. Особливо, коли одна скалка в дупі ніяк не заспокоюється.

- То ми їдемо чи як?

- Так, охорона зустріне нас в магазині.

На моє здивування ми поїхали не в маленький магазин, а в цілий торговий центр!

- Не боїшся, що тут я легко можу втекти від тебе?

Прошепотіла я на вухо Михайлу.

- Бачиш всю охорону торгового центру?
- Так.

- Їх попередили щодо тебе. Тебе не випустять звідси без мого дозволу.

- Яка прикрість.

- Спочатку змінимо твій одяг.

- Я хочу в туалет.

- Так одразу?

- А що? Вже і в туалет не можна?

- Ходімо.

Він провів мене до самої дверці і став чекати.

- У тебе 5 хвилин.

- Добре.

Я зайшла в туалет одразу дивлячись чи немає тут вікон. На жаль ні, але як тільки я зайшла в кабінку туалету то майже не застрибала від щастя. Маленька хвіртка! Тепер я точно втечу звідси!