Розбивши її життя (частина 1) - Сафо Мелі

Поки перебувала в цьому півмарі, мені бачилися тіні, якісь люди довкола мене. Спочатку прийшов Льоша, обіймав, просив прийти до тями. А коли я повідомила, що вагітна, відповів, що дитина не його і знати він мене не хоче. Його холодний погляд я бачу досі перед собою, варто мені лише заплющити очі. Потім я тікала від якихось собак. Вони гналися за мною і гавкали, намагаючись схопити зубами за ноги.

А потім усе скінчилося, раптом стало тихо. Я в якійсь світлій кімнаті. Чую відлуння чиїхось голосів вдалині і... плач дитини. Раптом прийшло усвідомлення того, що я народила хлопчика, гарного такого, схожого на Льошу. Дивилася і не могла намилуватися. Але голоси наближалися. Прийшли лікарі та забрали у мене дитину. Я плакала, просила, щоб віддали його мені, адже я його мати. А вони не слухали. Забрали мого малюка, вийшли, грюкнули двері, і я прокинулася. Вся у сльозах. У своїй кімнаті на дачі.

Вже перша година ночі. Вийшла до дівчат, які в цей час п'ють чай і базікають на кухні. Вони розповіли мені, що я провалилася в якусь напівнепритомність. А Льоша так і не приходив. Мені все це наснилося.

Сиджу у себе в кімнаті, горить нічник, і ось я пишу. Пишу про те, що краще б я не прокидалася. Краще б померла у цьому поганому стані. Бо не знаю, де страшніше: уві сні чи наяву у моїй реальності.

Завтра зберусь і поїду додому. Немає сенсу чекати, він не прийде. Тільки мучу себе спогадами та здогадками. Тут ще гірше, ніж удома, все нагадує про нього.

20 липня

Вчора я дописала і майже одразу заснула. Прокинулася вночі від того, що хтось подзвонив у двері. Закутавшись у ковдру, вийшла з кімнати і питаю:

– Хто?

– Я.

Відчиняю двері, надворі йде дощ, на порозі стоїть Льоша і посміхається, як ні в чому не бувало. Я розгорнулася і мовчки пішла назад у ліжко. Лягла і сховалася під ковдру, вдаючи, що сплю далі.

Так дивно: я так довго чекала на нього і ось, коли він прийшов, його присутність викликала в мені роздратування і злість.

- Малий, я приніс тобі морозиво.

- Льош, я не хочу зараз морозиво. – чомусь раптом різко захотілося, щоб він мене обійняв. А він, мов читаючи мої думки, так і зробив. Поклав упаковку з морозивом на тумбочку, нахилився до мене і міцно обхопив руками. Ми просто лежали обнявшись і мовчали. Якоїсь миті мені здалося, що всі проблеми відступили, а потім згадала ту розмову, де було сказано, що він з Оленою, і сльози ринули з очей.
Він відсторонився і здивовано дивився на мене:

- Кась, ти чого?

А я не могла ні припинити плакати, ні відповісти на його запитання. Просто уткнулася йому в груди і плакала. А він мене обіймав, гладив по голові і шепотів, що все буде гаразд. А потім раптом каже:

- Уяви, років через десять я прийду додому з роботи, а ти чекатимеш мене з гарячою вечерею, поцілуєш, обіймеш, і ми будемо по-справжньому щасливі.

Я засміялася крізь сльози. Чи то від радості, що наринула, чи то від гіркого розчарування. Я насправді відчувала, що цього ніколи не буде. Але ця фраза змусила мене перестати плакати. Я переривчасто зітхнула.

Він зняв вітровку і ліг поруч.

– Розкажи, що трапилося. Тільки не плач!

І я розповіла. Про затримку, про похід до лікаря і про те пекло, в якому я була весь цей час. Про те, що не знаю, як бути з усім цим і ще не знаю, що й думати, коли він так пропадає. Усі мої думки, накопичені за ці дні, лилися вголос рікою. А він лише уважно слухав та обіймав. Потім глибоко зітхнув:

– Дурненька моя дівчинка! Ось побачиш, ти приїдеш, отримаєш результати аналізу і вони покажуть, що ти не вагітна. Ти просто не можеш бути вагітною!

Він говорив це настільки впевнено, що я не знала, як це розуміти? Він реально знає, що дитини не буде чи сам не хоче це усвідомлювати та приймати?

– А якщо так, Льош?! Ну ось уяви, що буде, якщо так?

– Тоді у нас буде син. Або дочка.

Більше мені жодних слів і не треба було. Я просто обійняла його і відчула всією душею, що він поряд. І буде поряд, незважаючи ні на що.