Розбивши її життя (частина 1) - Сафо Мелі

Щоденник Касі

30 червня

Я давно нічого не писала. Напевно, тому, що виливати на папір хочеться лише сумні думки та почуття. А коли людина щаслива – хочеться ховати це щастя десь усередині і тихенько йому радіти.

Батьки досі у місті і ось уже 10 днів, як я рахую секунди. Так, саме секунди до кожної нашої нової зустрічі з Льошою. Наші стосунки неймовірні, ми просто не можемо один одним надихатися. Він мені потрібен, як повітря. Здається, я остаточно розчинилася в ньому і втратила голову. Але мені це подобається. Шалено подобається!

Вчора ми весь вечір сиділи біля озера і дивилися на зірки. Він обіймав мене за плечі, а я божеволіла від його близькості.

– Кась, бачиш ту зірочку?

– Бачу.

– Вона буде свідком того, що я кохаю тебе!

Від його слів усе всередині стиснулося в приємній знемозі, наче залило якимось потужним потоком щастя!

За той недовгий час, що ми разом, відчуваю, як сильно я змінилася. Стала жіночнішою, ніжнішою. З ним поряд хочеться бути найкращою у світі! І це чудовий стимул пізнавати та вдосконалювати себе.
Чудовим чином все, від чого я раніше соромилася і червоніла, виявилося прекрасним. Ніколи не думала, що може бути стільки насолоди від близькості з чоловіком. З коханим чоловіком!

Наталка з Олесею вважають, що я збожеволіла. Хоча, не приховую, мені й самій так здається. Вони теж тут не нудьгують, але дуже переживають, що потім мені буде дуже боляче. Радять залишати холодний розум і не занурюватись у ці стосунки з головою. Але хіба може бути від ТАКОГО кохання боляче? Як в нього не занурюватись? Та й пізно думати. Я вже поринула. Я віддала йому всю себе і зроблю все, щоби наше щастя було нескінченним!

Ці 10 днів він приходив до мене щоночі. Ще не стемніло, а я вже чекаю стукіт у двері. Ми, як первісні люди, насолоджуємося кожною клітинкою один одного, даруючи себе повністю і без залишку до самого світанку. А потім настає момент, коли йому треба йти. У такі моменти настає вакуум усередині та порожнеча зовні. До дикого болю спирає легені, так хочеться, щоб це ніколи не закінчувалося! Але щоразу мені здається, що зараз він піде і не повернеться увечері.

Із жахом думаю про те, що нам час повертатися до міста. У суботу в нас випускний, а потім… коли я повернуся на дачу – поки що не ясно. Мама почувається не дуже, і батьки вирішили поки що залишатися в місті, ближче до лікарів. Тож завтра ми їдемо додому на невизначений термін. Душу рве на частини від майбутнього розлучення з Льошею. Я просто з жахом уявляю, як мені буде погано без нього. Але кажуть, розставання перевіряє стосунки і якщо ми справді любимо, то все витримаємо.

1 липня

Плачу. Сльози течуть по щоках, а я не можу заспокоїтися. Сьогодні ми повернулися до міста. Ніколи не думала, що стіни рідної оселі можуть бути настільки чужими. Відчуття, що від мене відривають шматки м'яса наживо, настільки мені погано.

Вчора Льоша прийшов трохи раніше, ніж звичайно. Ми сиділи на веранді, пили чай та розмовляли. Розповіла йому, як боюся нашого розставання, а він чомусь абсолютно спокійний. Каже:

- Кась, це лише кілька тижнів! Я в армії був набагато довше!

І ці кілька тижнів – нескінченний термін для мене. Провалююсь у якусь безодню, в непроглядну темряву. А моя душа ніби виривається назовні, до Льоші. Від цього я відчуваю біль фізично, мені хочеться вийняти душу та віддати йому. Хоча, вона й так вже йому належить. Цілком і повністю.

- Як я дізнаюсь, що ти повернулася?

І тут я зрозуміла одну просту річ. Я гадки не маю, де він живе і як його знайти. Я настільки поринула у вир почуттів, що не знаю про нього елементарного. Але мені це дуже подобається. Наші стосунки настільки прекрасні, що зовсім не хочеться вносити до них нічого буденного.

Я розповіла йому про свою пошту в ущелині дерева. Ми домовилися, що завтра, їдучи, я залишу йому записку на прощання. Він буде писати мені щодня і, коли я приїду, зможу відчути, що весь час нашого розставання, він подумки був поруч зі мною. Потім я повернуся, і також запискою повідомлю про те, що приїхала.

Ця домовленість мене заспокоїла і вселила впевненість, що якесь майбутнє з Льошою все ж таки буде. Потім ми пішли в будинок, і сьогоднішня ніч була просто чарівною. Він любив мене так ніжно, наче я могла розсипатися на молекули від будь-якого дотику. Льоша був нереально уважним, намагався дарувати мені задоволення, а моє тіло горіло і просило ще. Я божеволіла, від кожного його руху в мені били іскри. А мені хотілося дедалі більше. Наче суцільний нескінченний оргазм.

Незважаючи на те, що ми договорилися, потім до самого ранку мене не залишало відчуття, що ця ніч – наша прощальна. Мабуть, тому, що все було так яскраво і відверто, наче востаннє.

А потім усе обірвалося. Він вийшов з мене, насупив брови і насторожено просунув руку вниз.

- Кась, а де презерватив?

У цей момент моя душа впала у п'яти. "Тільки не це! Ні!».

Презерватив ми знайшли, але зовсім не там, де йому належить бути. І тепер я на нервах, мене б'є при одній тільки думці, що одним незручним рухом ми можемо перекреслити собі життя повністю. Сподіваюся все буде добре. Дуже сподіваюся.

Олексій

Я відклав щоденник на стіл. Дві практично безсонні ночі давалися взнаки піском в очах. При цьому голова працювала на повному ресурсі. Вирішив зробити невелику перерву у читанні, щоб вмитися та випити кави.

Засипаючи зерна в кавоварку, я згадав ту її першу записку. Ще вдень у день її від'їзду дуже хотів її ще раз побачити. Я не знав, чи забере її тато чи дівчата поїдуть додому автобусом. Страшно боявся зіткнутися з її батьками і довго тупцював під воротами. І все ж налаштувався, ступив на подвір'я і подзвонив у двері. Виявилося, що у будинку нікого немає. Дивно, казала, що поїдуть увечері. Вирішив написати їй свій перший лист.

«Привіт, малий!

Я не знаю, що тобі сказати – ти й так усе знаєш. Сьогодні заходив до тебе. Боявся зіткнутися з твоїми батьками, але заспокоївся і подзвонив у двері. Ніхто не відчинив. Знаю, що ти сьогодні їдеш, але хотів би тебе побачити. Тож чекатиму на тебе біля автобусної зупинки о 17:00. Якщо хочеш, з'явись.
Кусаю за носик. Льоша.»