Твій на місяць - Анастасія Соловйова

Мовчання затягується, я безсоромно вивчаю його мужнє обличчя, подумки фотографую широкі чорні брови, довгі вії, промінчики світла в потемнілих очах, чуттєвий вигин губ і вольове підборіддя, вкрите легкою щетиною. Волосся Романа вологе після душу, на його горлі помічаю кілька дрібних крапель, що стікають униз, під комір футболки. Шумно видихаю повітря і повертаюся до його очей.

— Я не страждаю від самотності, просто сьогодні такий день, — починаю бурмотіти, щоб хоч якось розрядити обстановку. Ще кілька хвилин тиші — і мої руки житимуть своїм життям.

— Асю, не треба виправдовуватися, — тихо каже Роман. — Я не вважаю тебе примхливим дівчиськом, що дуриться через дрібниці. Випадок із цим чоловіком вплинув і на мене. Одна річ — знати, що люди помирають щодня і ти не в змозі це змінити, зовсім інша — чути, як зупиняється серце людини, і розуміти: цієї миті чуже життя перебуває в твоїх руках. Мені було страшно, — понизивши голос, зізнається він.

— Мені теж було страшно, дуже страшно. Дякую за розуміння. І за чесність.

— Завжди будь ласка, — по-доброму посміхається Роман. В його очах я бачу цікавість, він пильно дивиться на мене, ніби сумніваючись у своїх діях. А потім все ж таки питає: — Що сталося між тобою і зведеним братом?

Тіло німіє, у голові — ватяна порожнеча, я облизую губи і намагаюся подолати страх, що сковує грудну клітку. Розумію, що боятися нічого, але руки все одно тремтять. Ховаю їх під подушку.

— Ти спізнився, вечір одкровень був сьомого січня, — невміло жартую.

— Сьогодні ми теж дуже відверті один з одним. І я по собі знаю, що людині легшає, коли вона виговориться, — згадує Роман мої слова. — Але якщо це заборонена тема, так і скажи. Не буду я тобі допит влаштовувати.

— Я розповім, — мій голос приглушений, з нервовими інтонаціями. — Тільки попереджаю: історія не дуже гарна.

Я сідаю, спираючись на спинку ліжка, руками обхоплюю коліна і, придушивши боягузливе бажання втекти через балкон, вперше комусь розповідаю про непрості стосунки зі зведеним братом.