Твій на місяць - Анастасія Соловйова

Якщо хтось попросить назвати найщасливіший момент у моєму житті, я згадаю жовте приглушене світло, верхню полицю плацкартного вагона, нічну темряву за вікном та краплі дощу, що ковзають по склу, а ще — запах порошку, який я вдихаю, уткнувшись носом у подушку, та музику, що зігріває душу.

Потяг мчить крізь села та міста, тіло сковує солодка дрімота, а в голові звучить улюблена мелодія. І цієї миті все здається чарівним: текст пісні стріляє точно в серце, мурашки задоволення хмільною хвилею біжать по тілу, солодке, пряно-томне почуття змежує повіки. Попереду магія подорожі, незвідані міста та країни, нові враження. У вуха ллється чуттєва музика, і я все сильніше занурююсь у сон, краєчком свідомості розуміючи — ось воно, невиразне пекуче щастя.

Зараз я відчуваю щось подібне, лише посилене у мільйон разів. Не розплющую очей, щоб не порушити хибне щастя. Концентруюсь на моменті: я лежу спиною до Романа, у полоні його тісних обіймів, чую розмірене дихання і повільно тону, не замислюючись про те, що треба виринути на берег, інакше я неодмінно піду на дно.

Нарешті я повертаюся до реальності, акуратно відводжу руки Романа, намагаючись не розбудити, і повертаюся до нього. Обличчя умиротворене, вії злегка тремтять, куточки губ підняті. Мабуть, він бачить добрі сни. Я посміхаюся, не вистачає повітря: Роман такий по-домашньому гарний і зворушливий у цей момент, що грудну клітку розпирає почуття щемливої ​​ніжності.

Злегка торкаюся його щоки рукою, проводжу пальцями по нижній губі — він смішно кривить ніс і морщиться. Бажання торкатися Романа таке сильне, що я стискаю зуби, жмурюсь — і виринаю з теплого ліжка. Поки він спить, можна привести себе в порядок і приготувати щось. Я дуже вдячна Романові за вчорашнє і хочу зробити йому приємно, нехай навіть банальним сніданком.

Здається, я вже пішла на дно. Коли немає надії на взаємність, закоханість більше нагадує падіння, а не зліт. Але сумувати та впадати в істерику я не збираюся. Світ прекрасний, мені добре та спокійно, і нехай наприкінці чекає розчарування, але яка різниця, що буде потім? Жити тут і зараз — ось моє кредо. Попереду ще три тижні нашої суперечки, і я маю намір насолоджуватися кожною миттю, проведеною поряд із Романом.

Наспівуючи під ніс якусь попсову мелодію, я приймаю гарячий душ, потім розчісую волосся і з радістю помічаю, що виглядаю посвіжілою: у синіх очах застигає мрійливий вираз, дурна усмішка сяє на обличчі, вологі пасма густою хвилею падають на плечі. Замислено дивлюся на губи — цікаво, Роман справді поцілував мене вночі або я переплутала реальність зі сном? У жодному разі ставити питання я не буду. Упевнена, колись ми обов'язково поцілуємося.

Романа тягне до мене, це видно з його поведінки, дотиків, обіймів — неможливо не помітити, коли інша людина відчуває до тебе потяг. Навколо нас електризується повітря, а час уповільнює свій біг, коли наші погляди перетинаються. Частково це бажання, що неможливо приховати, — воно примітивне, як спрага або голод, але відверте, жадібне, шалене, воно потребує задоволення, тому ми постійно торкаємось один одного. Але між нами не лише фізичне бажання — ще й турбота, повага, порозуміння. Коли закінчиться парі, сподіваюсь, ми залишимося хорошими друзями.

Наївна я, звісно. Щоб не сперечатися з собою, виходжу з ванної і йду до кухні. У холодильнику виявляю купу різних продуктів: тут тобі м'ясо та риба, сири та ковбаси, хамон, креветки, курячі яйця, овочі з фруктами та навіть червона ікра. Ні хріна собі! У гуртожитку у нас завжди погано з їжею, я готую в основному макарони та каші, а вечорами заходжу до ресторану японської чи грузинської кухні, щоб повечеряти чимось смачним. І начебто гроші заробляю пристойні, але навіть на думку не спадає купувати дорогі продукти.

Плотоядно посміхаюсь і в передчутті потираю руки. Ну що ж, Романе Володимировичу, приготуємо вам сніданок, як у інстаграм-блогерів. На фотографіях він виглядає красиво, сподіваюся, на смак він також чудовий. 

Я дістаю слабосолену форель, сир і авокадо, розбиваю сирі яйця в окремі піали. Потім наливаю в каструлю воду, ставлю її на вогонь і чекаю, коли на поверхню почнуть підніматися маленькі бульбашки. Трохи хвилююся, бо до цього жодного разу не готувала подібні страви, але все одно беру ложку, роблю кругові рухи в окропі й акуратно вливаю туди розбиті яйця.

Фух, найскладніший етап позаду. Сканую приміщення на предмет кухонної техніки, радісно хмикаю, виявивши тостер у кутку, і завантажую в нього скибочки хліба. Через кілька хвилин дістаю з води зварені яйця-пашот — і вони виглядають не дуже ідеально. З одного виплив жовток, а в інших білок зварився якимись нерівними лахміттями. Гаразд, і так нормально! Я ножем відрізаю зайві частини. Навряд чи Роман помітить, що супермодний у вузьких колах сніданок виглядає не дуже презентабельно.

Ще через п'ять хвилин я тупцюю на порозі спальні. Будити його чи не будити? Другий варіант категорично відкидаю — я що, даремно ідіотські яйця варила? Їх краще їсти теплими. Та й скільки спати можна?

Я легенько трясу Романа за плече — він тут же розплющує очі і перші секунди незрозуміло дивиться на мене, ніби перетікаючи зі світу снів у реальність. У зеленій глибині сяє впізнавання, Роман усміхається, тягне мене за руку і валить на ліжко.

— Доброго дня, — хрипко бурмочу, вдивляючись у його обличчя. — Я тобі приготувала сніданок.

Роман прибирає волосся з моїх щік і довго, болісно довго дивиться на мене. В його очах я бачу сумнів, під впливом якого зникає бажання, а погляд набуває тверезості. Він з жалем ще раз торкається мого волосся, випадково зачіпаючи голу шкіру плеча, і відкочується убік.