Твій на місяць - Анастасія Соловйова

— Де мій чоловік? Господи, він живий? Куди мені їхати?

Запитую у тітоньки номер лікарні, називаю його і кидаю телефон на підлогу, як тільки жінка завершує виклик. Так, Всю, треба зібратися! Все буде добре — зараз приїдемо до лікарні, чоловікові допоможуть, цей божевільний день колись закінчиться. Притискаю пальці до скронь, заплющую очі, щоб не бачити того, що відбувається.

Роман обіймає мене, притягує до себе, і я втикаюсь носом у його плече. Відразу стає легше — пазурі, що жорстко дряпають зсередини, відпускають мене, зникають у тіні, а по тілу розливається медове тепло. Я льну до Романа, обвиваю шию руками, вдихаю запах його одеколону. Я схожа на злякане кошеня: жалібно нявкала від страху і відчаю, але потім з'явився Роман і притиснув до себе, захищаючи від злого, небезпечного світу, в якому люди можуть пройти повз хворого чоловіка, помилково вважаючи його алкоголіком.

— Тш-ш, усе добре, не тремти, — шепоче Роман на вухо, а я навіть не помічаю, як трясеться моє тіло.

Поки що рано здаватися і нити. Зусиллям волі змушую себе заспокоїтись: перемикаю увагу з внутрішніх переживань на Романа. Він цілує мене в скроню, гладить спину, прибирає волосся, що впало на обличчя. І я раптово усвідомлюю, що він теж перенервував, тільки не показує цього, і лише ледь помітне посмикування пальців видає його емоції.

Машина зупиняється. Я знехотя розплющую очі і повертаюся в тривожну реальність. Лікарі на ношах доставляють Олега до реанімації. Ми сідаємо на жорсткі стільці, чекаючи інформації від лікаря. Говорити не хочеться – ми тримаємось за руки та дивимося в одну точку.

Через якийсь час у коридор забігає струнка жінка з переляканими очима.

— Це ви відповіли на дзвінок? Відомо що з Олегом? — кидається вона до нас.

Роман коротко переказує події останньої години.

— Ой, я навіть не представилася. Світлана Родіонівна, — бурмоче вона, вислухавши Романа. — Олежка після роботи обіцяв у магазин зайти — і все не дзвонив, не писав. Я подумала, що черги, мабуть, великі, навіть на думку не спадало зателефонувати йому раніше. Як же так, боже, — вона заламує руки, хитає головою. — Страшно подумати, що ви могли пройти повз…

Як добре, що в цей момент до нас підходить лікар. Він повідомляє, що Олег мав геморагічний інсульт, його чекає тривала реабілітація, але загрози для життя більше немає. Ми з Романом все зробили правильно, без нашої допомоги чоловік би помер. Світлана Родіонівна плаче і дякує нам, а я відчуваю смертельну втому і хочу тільки одного — піти звідси, покинути сіре приміщення, що асоціюється з болем, нервами та страхом.

Здається, Роман диктує змученій жінці свій номер телефону, вона впевнена: її чоловік обов'язково захоче особисто сказати нам "Спасибі", як трохи оклемається. Я прощаюся зі Світланою Родіонівною та вибігаю на вулицю. Глибокими вдихами поглинаю кисень, підставляю обличчя вогкому вітру і обхоплюю руками плечі, не в змозі повірити, що все закінчилося.

— Я викликав таксі, воно скоро під'їде, — інформує Роман, зупиняючись біля мене та обіймаючи за талію. — Все добре, Асю, скоро ми будемо вдома.

— Вдома? — істерично вигукую я. — Яка взагалі година?

— Північ. Переночуєш у мене. А я б тебе все одно в гуртожитку не відпустив у такому стані.

— Звідки ти знав, як діяти за підозри на інсульт?

— Мій дідусь помер від інсульту — швидка приїхала надто пізно, а бабуся не знала, що робити. Після цього я завчив, як надавати першу допомогу при будь-яких випадках: переломах, отруєнні, кровотечі, сонячних ударах, гіпотермії тощо. Ці елементарні знання вже неодноразово мені знадобилися.

— А нам щось у школі з ОБЖ пояснювали, але я погано пам'ятаю. Тож я б змогла врятувати людину, попередньо не погугливши, що робити в тій чи іншій ситуації, — з моїх губ вилітає нервовий смішок.

— Ти трималася молодцем, — лагідно каже Роман.

— Ні, я не відразу взагалі зрозуміла, що робити і куди дзвонити.

— Але ж ти впоралася, це головне! Люди по-різному поводяться у надзвичайних ситуаціях, найстрашніше, якщо хтось починає панікувати та ридати замість того, щоб терміново діяти.

— У мене така мачуха. У неї відразу сльози, істерика, заціпеніння. Коли я її синочку встромила ножиці в плече, вона навіть не могла швидку викликати. Та й Ярик теж розгубився, ледь не знепритомнів, побачивши кров.

— Стривай, що? — здивовано запитує Роман, дивлячись мені в обличчя.

От чорт!

Слава яйцям, до нас під'їжджає таксі, і я швидко вислизаю з обіймів Романа, щоб пірнути у нагрітий салон автомобіля.