Твій на місяць - Анастасія Соловйова

За півгодини ми вже сидимо в ресторані паназіатської кухні. Я замовляю том-ям, боул із гребінцем, салат із телятиною та биті огірки на закуску. Я така голодна, що готова перепробувати всі страви з меню. Коли привітний офіціант ставить переді мною глибоку миску з супом, я бачу поруч невелику ємність, наповнену дрібно порізаним перцем чилі. Перекидаю його в том-ям і розмішую.

— Впевнена? Суп і так гострий, — глузує з мене Роман.

— Обожнюю гостре, — киваю, зачерпуючи том-ям.

Я з насолодою їм гарячий, насичений імбирно-пряний суп. На очах виступають сльози від надмірної гостроти, губи горять вогнем, але я продовжую куштувати специфічну страву. Ну що поробиш, я дійсно люблю гостру їжу і кайфую від неї, тоді як знайомі дивляться на мене зі здивуванням та ноткою співчуття. Ще б пак: страждає, але продовжує їсти — як таку зрозуміти?

Роману приносять місо-суп і таку саму ємність із гострим перцем. Цікава у них подача, часто в ресторанах пишуть, що страва гостра, а насправді виявляється звичайною. Тут же просто рай для любителів познущатися зі своїх смакових рецепторів.

— Смачного, — виявляю ввічливість, шморгаючи носом.

Добре, що я не на побаченні, а то б мій супутник втік, якби побачив розчервонілу красуню, яка з первісною жадібністю поглинає кілька страв поспіль. Романа я зовсім не соромлюсь, навпаки, почуваюся затишно та розкуто, хоч у його очах і танцюють чортики.

— І тобі смачного, — хмикає він. Висипає у свій суп весь чилі та починає повільно їсти.

Я здивовано витріщуюся на нього.

— Невже думала, що тільки ти любиш гостре? — усміхається Роман.

Чорт, він навіть їсть красиво: вивірені спокійні рухи, ніяких сліз в очах і почервонілих щік від надмірної гостроти, хіба що подих трохи змінюється.

Залишок вечора ми об'їдаємось азіатськими стравами, п'ємо лимонад та згадуємо смішні моменти минулого. Найбільше я сміюся з розповіді про те, як Роман на спір випив пляшечку табаско, а потім півроку не міг навіть думати про гостру їжу.

Я ж у свою чергу згадую ганебний випадок:

— Якось я відзначала день народження подруги в ресторані, сп'яніла від кількох келихів вина та пішла до туалету. От тільки вийти не змогла: сіпнула за ручку — і вона відвалилася, з дзвоном упавши на підлогу. Мої крики почула іменинниця і якимось дивом відчинила двері з того боку. На цій ноті ми вирішили піти з ресторану: я з гордо піднятою головою вручаю розгубленому офіціанту ручку від дверей туалету, крокую впевненою ходою до дверей — і врізаюся в скляну перегородку! — я хихикаю, згадуючи зніяковілість, сором і веселість, що охопили мене в той момент.

Роман потягує лимонад, посміхаючись так відверто і ніжно, що я перестаю сміятися. Між нами відбувається щось чарівне, тонке, я боюся зіпсувати момент незграбним рухом чи поглядом. Мовчки допиваю напій, насолоджуючись ідеальністю вечора.

— І коли ти з'явишся наступного разу?

— Що, скучив за мною? — безтурботно, жартома питаю я.

— Можливо, — цілком серйозно відповідає Роман.

І я вже готова злетіти вгору від ейфорії, що охоплює моє тіло, але тут Роман закінчує думку:

— У моєму житті не було нічого нового до зустрічі з тобою. За три дні я встиг занудьгувати.

Ясно, йому було тупо нудно, а я вирішила, що Роману мене не вистачає.

— Я щось не те сказав? — хмуриться він.

— Ні все нормально. Тобі нудно, а я потрібна для розваг та підняття настрою. Все правильно, — піднімаюсь і швидким кроком прямую до вбиральні.

Яка ж я дурепа! Та ще й істеричка. Розумію, що мені нічого не світить, але тоді чому він так ласкаво на мене дивиться, чому ненароком торкається мене? Навіщо кілька годин тому кружляв мене над землею в цій затхлій комірчині, що гордо іменується “кімнатою люті”? Я відчуваю, що його вабить до мене, але нас розділяє надто багато перешкод. І навряд чи я зможу подолати найскладнішу перешкоду — його минуле. Ніхто не в змозі змагатись із померлою коханою дівчиною. Добре, що я це розумію. Не люблю порожніх надій.

Я повертаюся до столика, почепивши на обличчя привітну усмішку. Роман дивиться насторожено, і в глибині його очей я бачу жаль. Він збирається щось сказати, але я вчасно перебиваю:

— Нічого не плануй на вихідні. Зустрінемось завтра о п'ятій?

— І що ж нас чекає?

— Це сюрприз, — підморгую Роману.

Ми виходимо надвір. І знову в повітрі кружляє мій улюблений сніг: білими пушинками він падає на волосся, тане на моїх гарячих долонях, лоскоче прохолодою обличчя.

— Давай повернемо праворуч. Так швидше до авто дійдемо, — пропоную я, щурячись і ловлячи губами колючі сніжинки.

Роман киває. Ми йдемо порожньою вулицею: один-єдиний ліхтар висвітлює вузьку дорогу, сірі будівлі блимають жовтими віконцями, в яких я бачу скручені тіні сторонніх людей. Біля ніг пробігає смугаста кішка, ліворуч палить мужик у драній куртці, а попереду сяє далекими фарами автомобіль. Він байдуже проїжджає повз нас, знищуючи колесами свіжий сніг. Вулиця майже закінчується, незабаром треба звернути до центру. І тут я бачу праворуч, під лавочкою, чиєсь тіло. Руки розкинуті, обличчя незнайомця не розгледіти в напівтемряві.