Коштовний камінь - Андрій Гуляшки
Андрій вислухав дуже спокійно цю довгу промову, але останні слова ніби шмагонули його по обличчю. «Шори»! Чи заслужив він на таке? Все через ескіз, отой проклятий ескіз!
Ну, гаразд. Але хіба до випадку з ескізом не було ніяких позитивних фактів у його роботі? Невже одна недоречність може знищити гідність людини?
Він був дуже стриманий, а тому промовчав. Але серце йому стиснув біль.
Битий шлях, що перетинав ліс із сходу на захід, виходить на центральне шосе південніше нашого села, саме біля млина, де працює бай Дімо, батько Теменужки. Кажуть, що коли Фракія була римською провінцією, цей шлях з'єднував Аполлонію з Філіппополісом. В цьому може бути частка правди, бо й зараз на ньому можна виявити сліди стародавньої кам'яної дороги. Тепер цей шлях з'єднує тільки два-три села, і ви марно б шукали його в найбільш детальних географічних картах. Він ніде не позначений. Це нагадує відомий латинський афоризм про славу. Я пишу про шлях не через його минуле, а тому що бригада Вилю Власева розташувалась обабіч нього.
Уявіть собі густий, глухий ліс переважно з низьких, розлогих дубів. Ліс цей в кількох місцях перерізують дубові видолинки; подекуди в ньому зустрічаються пологі схили, перетяті гнилими деревами, купи сірого каміння, порослого лишаями та мохом. Крізь гіллясті крони дерев промені сонця ледве проникають, і тому тут завжди зеленкуваті похмурі сутінки, повітря вологе, насичене запахом прілого листя і гнилого дерева.
Такий ліс на південному заході. На сході він набагато рідший, світліший і поступово губиться серед широких ланів Чорноморської низини.
З одного боку табір Вилю Власева виходить у лісову гущавину, а з другого — на схід, де горизонт незрівнянно ширший і чистіший. Старий римський шлях проходив посередині табору, ділячи його на дві половини.
Ліворуч від шляху, біля великої палатки Вилю Власева, стояли дві менші, — в одній з них була похідна лабораторія, у другій — склад. Ще шість палаток біліли по другий бік.
Що іще розповісти?
По обіді для бригади час минув непомітно, в напруженій роботі. Вже смеркало, але ніхто не збирався запалювати традиційне табірне багаття.
Павел Папазов виділив нічні варти і пішов спати останнім.
Ранком усі встали бадьорі, помились холодною водою з джерела, що било в сусідньому видолинку. Після цього всі накинулись на сандвічі, приготовлені Марком Мариновим. Цей пристрасний любитель квітів був визнаним майстром випікання млинців та налисників. Він пов'язав білим фартушком кругленький живіт і люб'язно побажав усім колегам приємного апетиту.
— Перекусіть, бо в дорозі може бути все, — підморгнув він.
Андрій машинально жував, не помічаючи, що кладе в рот. Марко загорнув два сандвічі в прозорий папір і обережно поклав йому в кишеню, прошепотівши:
— Візьмеш оце. Потім захочеться їсти. Це дає енергію, а ти молодий і витрачаєш її більше за всіх. Я в твої роки з'їдав дюжину за один раз.
Пізніше Вилю Власев зібрав геологів у своїй палатці, розклав на похідному столі карту, кашлянув два-три рази і почав водити по ній пальцем.
— Ось цей район, який ми повинні вивчити… тобто довивчити, — сказав він. — Торік, як вам відомо, ми встановили тільки загальні мінералогічні дані місцевості. Зараз потрібно уточнити, напрями рудоносних жил. Крім того, як бачите, тут є один сектор, позначений літерою «X». Він лежить у південно-східному напрямку під гострим кутом до нашого табору і має форму рівнобедреного трикутника, основа якого перетинає східну півдугу лісу. Цей район треба дослідити геологічно і мінералогічне, накреслити карту і провести підготовку до зондових досліджень.
— Хоч би тільки не мені, — тихенько зітхнув Марко Маринов.
Вилю Власев якийсь час мовчав, розкрив папку і вийняв кілька запечатаних канцелярських конвертів.
— Тут я позначив маршрут і завдання кожного з вас. Брав до уваги ваші можливості, географічний рельєф, взагалі все. Позначив також і контрольні терміни, отож, на мій погляд, не може бути ніяких непорозумінь. Розгляньте ці маршрути, і, якщо у когось виникають сумніви, той нехай виясняє, поки є час. За півгодини ми повинні бути в дорозі!
Коли на столі лишився тільки один конверт, Андрій із стиснутим серцем простягнув руку. Так він і думав! На конверті стояло «Сектор X. Андрій Андрєєв і Делчо Єнев». Замість того, щоб дістати завдання по розвідуванню районів, суміжних з тим місцем, де він бачив зелений камінь, йому доручалося дослідити місцевість у зовсім протилежному напрямку! Може, «невидимий» і тут має свою руку?
— Ти незадоволений маршрутом? — запитав його Папазов.
— Незадоволений, — відповів Андрій.
Парторг задумався.
— А зі мною пішов би?
— Не хочеться мені йти на схід, — зітхнув Андрій. Але, зрозумівши, що видає себе, відразу додав: — Я завжди віддаю перевагу пересіченій місцевості, де було б більше височин, гір, вершин! Сектор X великий і рівний, наче сковорідка! Це не по мені!
Вилю Власев саме в цю мить проходив мимо, і парторг поклав руку на його плече.
— Чи не можна зробити заміну? — запитав він і кивнув у бік Андрія. — Ось він віддає перевагу західним районам, — туди його тягне. Дай його мені, а замість нього нехай іде, скажімо, Ігнат Арсов, він має досвід. На нього покластись можна. Ви згодні?
Керівник бригади насупився.
— Невже ви гадаєте, товаришу Папазов, — звернувся він своїм звичайним офіціальним тоном до помічника, — невже гадаєте, що хтось інший, крім Андрєєва, зможе за два тижні справитися з районом X? Ви кажете — Арсов. Чудесно! Арсов прекрасний геолог. Йому
