Коштовний камінь - Андрій Гуляшки

Той кинув погляд на зелені дрібні цукерки, помовчав і цмокнув язиком. Він не сказав нічого і, ліниво витягши пачку «Арди», закурив.

— Як ти гадаєш, — запитав Вилю Власев, — чи добра буде сьогодні погода, чи піде дощ?

— А чому це має йти дощ? — знизав плечима стрілочник. Він оглянув небо і додав: — А втім, може, буде мигичка.

— Шкода, — сказав Вилю Власев. — Ми повинні цілий день іти.

— Ну, то нехай не буде! — кивнув стрілочник і сплюнув на землю.

Поки вони вели цю жваву розмову, на шосе, біля підніжжя гори, показались дві вантажівки. Вони залишали позад себе клуби сірої куряви.

— Ці машини йдуть за нами! — зрадів Вилю Власев. — Досить вчасно прибувають.

— А чого б їм не прибувати вчасно! — сказав стрілочник.

— Мені доводилось чекати на них і годину, і дві, — всміхнувся геолог.

— І поїзд часом запізнюється! — Стрілочник зробив глибоку затяжку. — Іноді на хвилину, а то й на годину, по-різному буває.

— Це погано, — насупився Вилю Власев. — Точність — найважливіший принцип сучасного транспорту.

— Я теж кажу, що це негаразд, — погодився стрілочник.

Коли почали вантажити багаж на машину, червоний диск сонця вже піднявся над горизонтом. Імла, що покривала поле в долині, стала прозорішою, потім порожевіла і якось одразу розтанула й зникла, наче дим.

Автомашина з багажем вирушила першою.

Вилю Власев зібрав членів своєї бригади і виголосив кілька напучень. Порядок вимагає цього, і тому нехай і вони відчують, що віднині він вимагатиме суворого додержання дисципліни і нікому не прощатиме ніяких відхилень від службового графіка. Він кашлянув, намагаючись зробити голос чистим і твердим, повагався, чи діставати щоденник; збагнувши, що це може викликати в декого збентеження, він просто засунув руки в кишені потертої шкіряної куртки і розкрив рот. Товстий, присадкуватий, у туристському костюмі, в капелюсі з широкими м'якими крисами, він мав кумедний вигляд; двоє шоферів, які спостерігали цю сцену, штовхнули під бік один одного, — мабуть, щось сказали на його адресу — і зареготали на весь голос.

— Зачекайте хвилину, — подав голос Павел Папазов. — Нема двох чоловік. Ми не в повному складі, — і звернувся до шоферів: — Дайте сигнал!

Пролунав пронизливий звук сирени, і на цей тривожний заклик першим озвався Андрій Андрєєв. Він вискочив із залу чекання і поспішив до групи, на ходу витираючи обличчя хустинкою.

— Глянь-но! — здивовано гукнув Марко Маринов. — Поголився, причепурився, ніби до міністра в гості йде!

— Це потрібно було б зробити кожному з нас, — зауважив Павел Папазов і незадоволено помацав своє підборіддя. — Хлопець зробив правильно, а нам усім має бути соромно, що не стежимо за цим. Знаєте, що мені якось розповів інженер Спиридонов? Він брав участь в одній експедиції по дослідженню північних земель. Щоранку у тридцятиградусні морози геологи розтоплювали лід на примусах і голились, хоч бувало, що на їх обличчях замерзало мило. А ми вирушаємо в дорогу з заспаними очима.

— Ну, це вже пробачте! — жартівливо відгукнулась лаборантка, її лице було чисте й свіже, як у дитини.

— Тепер тільки Делчо Єнева нема, — насупився керівник групи. — Може, й він десь наводить ранковий туалет?

— Ось він, ось! — раптом крикнув Зюмбюлев, вказуючи рукою в напрямі низеньких хаток, що тулилися одна до одної по той бік залізничного полотна.

Картограф, йдучи під руку з стрілочником, у кепці набакир, попрямував до них, з запалом виводячи:

Рано-раненько красна дівчина

Та пішла на білий Дунай!

— Уже встиг клюкнути, красень! — зітхнув Марко Маринов.

Делчо тимчасом продовжував:

Умивати біле личко,

Біле личко, чорні очі!

— Не міг зачекати до обіду! — кинув йому докірливо «мисливець» Зюмбюлев.

Делчо Єнев помовчав, немов обдумуючи відповідь.

— Сумніваюсь, — нарешті сказав він, весело дивлячись на лаборантку. І раптом здригнувся, ніби зненацька облитий крижаною водою. — Зуб у мене розболівся, товаришу Власев, от я й забіг в одну установу вихилити склянку коньяку. У нас попереду серйозна робота, а зубний біль, як відомо, дуже заважає.

— Це факт, — підтвердив стрілочник.

— От народ, чого ж ви мене не покликали? В мене теж зуб ниє, — засміявся в бороду Зюмбюлев.

Вилю Власев знову кашлянув.

— Товариші, — почав він. — Ось автомашини, які довезуть нас до села Цвят. Машина, на мій погляд, справна, напевно, і шини не пошкоджені. Все за те, щоб ми без зволікань і в призначений час прибули на місце. Я прошу вас під час їзди не стояти в кузові, а сидіти на своїх місцях.

— Хто знає, — пробурмотів картограф.

Вилю Власев хотів ще сказати про дисципліну, але, почувши його репліку, зовсім передумав говорити.

— Займайте місця, — сказав він. — Я сяду останнім.

— Тобто переді мною! — усміхнувся парторг.

Бригада прибула в село після обід, їх радісно зустріли старі знайомі, — тут вони якось зимували, — допомогли перенести більшу частину багажу в читальний зал.

— Доведеться зачекати — більше ніде! — вибачався голова сільради, а очі в нього хитро посміхались. — Всі склади забиті зерном, ще будемо молотити. І де ми все дінемо, не уявляю. В читальні можна. Зараз такий час, що ніколи про книги думати. Ваші речі не заважатимуть!

— Своєчасно зібрати врожай — це найважливіше! — заспокоїв його Павел Папазов. — Які досягнення?

— Трохи більші, ніж у минулому році. Якщо в нас будете зимувати — на всіх білого хліба вистачить.

— Радий, дуже радий! — кивнув парторг. — У нас важливі термінові завдання, але ми постараємося все ж