Коштовний камінь - Андрій Гуляшки

Рашеєва нічого не відповіла, тільки мовчки потиснула тонкими пальцями його руку. Потім почала розпитувати Андрія про хазяїв його квартири, про сусідів, що живуть на верхньому поверсі, про розташування його кімнати і чи можна залізти до нього через вікно.

— Я теж подумав про вікно, — сказав Андрій. — Цілу ніч думав про це вікно. «Невидимий» проник через нього — це факт. Я замкнув двері, ранком відімкнув, — ключі лежали на тому ж місці. Замикаюсь я тому, що у мене в столі — службові матеріали, які не для чужих очей. Папазов кілька разів попереджав мене. А якось навіть сказав: «Ось прийду колись уночі перевірити, і тобі добре перепаде, якщо двері будуть незамкнені!» Він не знає, що я живу на першому поверсі, інакше й вікно заборонив би відчиняти! Пам'ятаєш, як він вичитував картографу Делчо Єневу за те, що ящик письмового столу в нього був увечері відкритий. Наскільки він хороший і добродушний в особистих стосунках, настільки суворий і вимогливий, коли йдеться про роботу. Ось чому я замикаюсь, а не через хазяїв… А вікно… Так, вікно тієї ночі було відчинене до ранку. Але як можна залізти у вікно, коли воно на висоті двох з половиною метрів над землею? У мене зріст майже два метри, і то я ледве дістаю до нижньої рами. Треба підскочити, щоб добратись до вікна, дертися по стіні, і знявся б такий шум, що й глухий би прокинувся… Але так чи інакше, «невидимий» проліз через вікно… Якщо це не якийсь дух, — усміхнувся Андрій.

— Тепер уже немає значення, як злодій забрався в кімнату. — Вона глянула навколо і підійшла до нього ближче. — Важливо інше — хто цей «невидимий»?

— Ах! Звідки ж я знаю? — зітхнув Андрій.

— Він десь поблизу, — стиха промовила дівчина. — Він стежить за тобою, не зводить з тебе очей.

Андрій інстинктивно озирнувся.

— Бережись! — в її очах світились і тривога, і благання. В цю хвилину вони були подібні до тих дивних кристалів, у прозорій глибині яких темніє, наче привид, тінь другого невидимого кристала. — Бережись, — повторила дівчина. — Роби те, що підказує тобі совість і серце, але будь обережним. Я не раджу тобі складати зброю, здаватись. Я б зневажала себе все життя, якби малодушно порадила: «Забудь про цей берил!» Але я боюсь… Мені здається, що трапиться щось лихе.

Вона здригнулась і тут же, поправляючи волосся, тихо промовила з посмішкою:

— Хай це лихе не станеться з тобою.

Через кілька хвилин їх наздогнали інші геологи: Вилю Власев вдав, що не помічає Андрія. Він спинився, вийняв блокнот-щоденник і записав під буквою «А», де була характеристика Андрія: «Дуже спритний і на рівній дорозі і в горах. Це треба мати на увазі при виборі його супутника. Може заморити будь-кого до смерті. Обличчя Рашеєвої було бліде, мабуть, від перевтоми сердечних м'язів!» Побачивши лаборантку з Андрієм, картограф Делчо Єнев нахмурився, але зразу ж підморгнув йому з виглядом змовника, — мовляв: «Продовжуй, я тебе розумію, не бійся!» А Павел Папазов відізвав Андрія вбік і запитав як ніколи холодним і різким тоном:

— Оце так ти додержуєш дисципліни?

— Чим це я порушив дисципліну? — здивувався Андрій.

— Чим? — парторг помовчав. — Ти дійсно наївний чи прикидаєшся наївним? Мені здається, що прикидаєшся, — продовжував він. — Тут не кабінет інженера Спиридонова. Тут такі номери не проходять безслідно, шановний! Ми серед природи, в горах, поблизу кордону, і тут етикет розуміють інакше. Тому скажу прямо, без зайвих слів: забороняю тобі деморалізувати людей своїм індивідуалізмом! Забороняю як парторг бригади! Що буде, коли кожен захоче відокремитись від колективу і блукатиме, де захоче і як захоче! Ми бригада чи якась банда? Ти — вперед, другий — назад, третій — наліво, — що вийде, скажи? Що буде, коли кожний з нас буде наслідувати твій приклад? Ти комуніст, твоя поведінка має бути бездоганною, ти повинен робити все, щоб згуртувати людей в одне неподільне ціле. А ти тікаєш від людей, проявляєш інтелігентський індивідуалізм, руйнуєш колектив! Хіба ж так можна?

Ці слова були дуже неприємні, дошкульні, але Андрій слухав, схиливши голову, «Правду каже, — думав він, — я зробив погано, відокремившись від колони і випередивши всіх». Зараз він почував себе в ролі гравця, якому суддя зробив слушне зауваження.

— Я ж говорив тобі цієї ночі, — продовжував Павел Папазов, — партійна організація обговорюватиме питання про твою поведінку, і ти не надійся, що тобі потуратимуть і пробачать твої дурощі. Я вже тобі порадив: опам'ятайся, — стань найбільш дисциплінованим, роби все можливе для спокутування своєї провини. Я любив тебе і тепер люблю, наперекір усьому, але востаннє повторюю: будь кращим із кращих! Не цурайся колег, дружи з ними, довіряй їм все, що в тебе на душі. Чому ти не порадився зі мною, перш ніж зробити такий недоречний вчинок з ескізом? Я б сказав Спиридонову, що ти не маєш ніяких серйозних даних і твоя гіпотеза поки що фантазія, і він би не вимагав від тебе ніяких геодезичних ескізів. До того ж, не треба було йти до нього з першою-ліпшою дурницею, що потрапила тобі під руку! Хіба ж не так? Нічого б не трапилось, якби ти заздалегідь порадився зі мною. Мені до вподоби дерзання молоді. Коли ти минулої осені заговорив про берил, я єдиний, ти це добре знаєш, не розсміявся тобі в очі. Не сміявся, хоч був певний, що це нісенітниця. Юнаки марять про подорожі у стратосферу, на Марс. І нехай! Найбільш неймовірна фантазія ліпша за міщанський спокій, пияцтво чи марнування часу на покер та бридж. Я завжди підтримував дерзання, але тебе, як видно, переоцінив. Ти дуже швидко втратив чуття реальності. Ти став надто самовпевненим і почав робити дурниці. Я тепер думаю так: якщо тебе не приборкати, то ти пропадеш, скрутиш собі в'язи. Мені не хочеться, щоб ти скрутив собі в'язи. І я не допущу, щоб ти ганьбив свій колектив, безчестив партію,