Коштовний камінь - Андрій Гуляшки

Він більше нічого не сказав і, поправивши капелюх, відійшов.

Павло Папазов знизав плечима.

— Як бачиш, шановний, шеф не дозволяє. І, безперечно, він має рацію. — Він помовчав. — Кінець кінцем, по-моєму, немає ніякого значення: чи будеш ти в районі X чи в районі У. Хорошому геологу з гострим оком всі райони однаково цікаві.

Він потиснув йому руку.

— Не забувай нашу вчорашню розмову. Будь розумним, додержуй дисципліни, і доля буде милостивою до тебе. Щасливої дороги!

В цей час лаборантка вела розмову з Делчо Єневим:

_Вона. _ Візьми ще одну ковдру! Не будь упертим, слухайся! Моя подвійна, з мериносової вовни, м'якенька. Ось глянь.

_Він. _ Щиро вдячний. Але ковдру не візьму. Стривай, якщо шеф вирішить прикріпити тебе до нашої групи, я тебе якось сховаю в торбу. Навіть з радістю. Я завжди віддаю перевагу живим джерелам тепла.

_Вона. _ Можеш віддавати перевагу чому хочеш, — це мене не обходить. А ковдру все-таки візьмеш. У товариша Андрєєва ревматизм лівої ноги. Я це точно знаю. Він був футболістом, і в одному з матчів його хтось вдарив, і з того часу ушкоджене місце дається йому взнаки. Ти, як хороший приятель, повинен переконати його, щоб він уночі вкривався моєю ковдрою. Піклування про товариша — перша вимога соціалістичної моралі.

_Він. _ Яка шкода, що мої кінцівки здорові! Просто вмираю від муки, що вони здорові! Чесне слово картографа.

_Вона_ (поклавши ковдру в торбу). Жалієш, що здоровий? Що за дурниці!

_Він. _ Якби я був хворим, як Андрій, може б ти і про мене потурбувалась! (Зітхає). Може, й мене б приголубила добрим словом і тому подібне. Хай буде прокляте оце здоров'я! Яка користь від нього.

_Вона_ (вдаючи, що не чує). Візьми ще одну плащ-палатку. Побачиш, як вона згодиться вам у дощ! Мені казали, що в цьому місяці будуть часто йти дощі.

_Він. _ Та ти ж на мене навантажуєш, як на верблюда!

_Вона. _ Бо ти дуже хороший і милий. Почекай, не зав'язуй торбу! Ще покладу консерви.

_Він. _ Мені ніяк не зрозуміло, чому ти все кладеш в мою торбу? У Андрія спина спортсмена, вдвоє ширша за мою. Це несправедливо.

_Вона. _ Він носитиме стільки інструментів: молоти, кирки, ломи! Невже тобі не шкода товариша? Ну, не будь таким злим, знайди місце для термоса. Глянь, який він гарний!

_Він. _ Термос!.. А ще що?

_Вона. _ Не бійся! Це майже все. Лишились дрібниці. Коробки з бісквітами, пакет кофе, банка варення. Варення з ягід, дуже солодке. Цукор у цьому пакетику. Рафінад.

_Він. _ Поклади ще щось, щоб я вже був справжнім верблюдом. (Рішуче). Ні! Якби я навіть був ним, однаково не погодився б.

_Вона. _ Ти завжди був добрий і благородний.

_Він. _ А яка мені з цього користь?

_Вона. _ Ви ж вирушаєте в дорогу, все може бути!

_Він. _ Тобто «він вирушає в дорогу» і подібне. Так?

_Вона_ (зав'язуючи торбу). Ти такий сильний! Носитимеш її, як пір'їнку.

_Він. _ Якби я йшов сам, ти б і жменьки солі не поклала мені в торбу. Чому не хочеш у цьому признатись?

_Вона. _ Поклала й сіль, будь спокійний. Загорнула в папір разом з бісквітами.

_Він_ (з жалем). Якби ти наповнила фляжку коньяком… для втіхи.

_Вона. _ Втіхою для тебе будуть мої хороші почуття.

_Він. _ А яка користь від цих «хороших» почуттів?

_Вона. _ Допомагай товаришу Андрєєву, не дозволяй перевтомлюватись. Завжди будь поруч з ним. Тільки так робить справжній товариш. І я любитиму тебе.

_Він. _ І підеш за мене заміж?

Невідомо, що відповіла б дівчина на його запитання, якби до них не підійшов Марко Маринов.

— Слухай, голубе, — звернувся він до картографа. — В цю сумку я поклав з десяток соковитих яблук для Андрія. Якщо особисто дам йому — відмовиться. Норовистий хлопець! Ти передай йому, хай їсть на здоров'я і не звертає уваги на дрібниці. Начальство існує для того, щоб тримати нас в руках. Скільки мене тягали! Дивись, не забудь!

Він поклав пакунок на зав'язану торбу, винувато всміхнувся лаборантці і, підстрибнувши на кривих ногах, швидко повернувся назад. Не встиг він перейти через дорогу, як біля лаборантки й картографа виріс Зюмбюлев.

— А, ти тут, зраднику! — прогримів придушений басистий голос Зюмбюлева. — Все біля жіночої спідниці крутишся! Я ж говорив тобі вночі, — по очах бачу, що ти за один! — Зюмбюлев повернувся до лаборантки. — Він з перелітних птахів, май це на увазі, дівчино! Інакше зав'язнеш.

— Навряд! — сумно похитав головою картограф.

Зюмбюлев набрав серйозного вигляду і, озирнувшись навколо, витяг із задньої кишені своїх мисливських бриджів пляшку і спритно засунув її під пакунок з яблуками.

— Щоб тільки не помітив Папазов, боронь боже! — застеріг він.

Він вп'явся очима в картографа і, посмикуючи борідку, сказав похмуро:

— Це даю вам обом з Андрієм, та більше для нього. Хай прополіскує час від часу горло. Скільки ми перетерпіли разом минулого літа! А ти, голубчику, дивись мені у вічі і мотай на вуса: якщо сам вижлуктиш, я з тебе кров вип'ю, запам'ятай собі! Я злий і нікому нічого не прощаю. Тільки жінці своїй прощаю один-два рази на рік, коли повертаюсь з відряджень. Це у моряків та в нас, геологів, такий закон.