Зарубіжний детектив - Агата Крісті

1. Місіс Бранер розіслала книжку про ФБР.

2. Морріс Елтхауз збирав матеріали для статті про ФБР.

3. Агенти ФБР убили Елтхауза чи принаймні були в його квартирі під час або після вбивства.

4. Елтхауз був знайомий з місіс Бранер і приходив до неї додому.

5. Службовець фірми місіс Бранер попав до в'язниці (став козлом відпущення?) внаслідок публікації статті Елтхауза.

Це був не просто збіг обставин — це були причина і наслідок якоїсь збіса заплутаної ситуації. Я спробував об'єднати обставини в якусь систему, але дуже скоро збагнув: комбінацій і варіантів буде аж надто багато. Неважко навіть припустити, що Елтхауза вбила сама місіс Бранер. Проте це неможливо вже тому, що вона — наш клієнт. Очевидне одне: голка загубилася саме в цьому стіжку сіна, і її треба знайти.

А Вулф пошив мене в дурні. Він спитав у Ярмека про статтю Елтхауза для журналу «Тік-Ток» просто так і послав мене шукати Оделла тільки через те, що не міг придумати для мене кращої роботи. То ось у чім тут річ!

Подзвонити Вулфові я не міг, навіть якби він був удома. Я вирішив не дзвонити й до Х'юїтта — і по тільки тому, що звичайно в таких місцях до одного номера паралельно підключено по десятку апаратів. Фебеерівці, певно, поїхали за Вулфом і туди, адже Саул дістав указівку не звертати на «хвіст» уваги, а підслухати приміський телефон для ФБР — суща дрібниця. Одного разу мені пощастило довідатись… Та зараз про це не варто розповідати.

Але йти додому й чекати склавши руки Вулфа я теж не збирався. Отож я знайшов телефонну будку, набрав номер місіс Бранер, покликав її до апарата й запитав, чи не змогла б вона побачитися зі мною за ленчем о пів на першу в ресторані Рустермана. Вона згодилась. Після цього я подзвонив до ресторану, покликав Фелікса і спитав, чи вільна ота невеличка, але з доброю звукоізоляцією кабіна нагорі. Фе-лікс відповів ствердно. Я вийшов з будки й сів у таксі.

Ресторан Рустермана втратив, звичайно, ту славу, яку мав при Маркові Вукчичу. Вулф уже не опікає цього закладу, але раз на місяць усе ж таки навідується сюди, та й Фелікс час від часу приходить до старого цегляного будинку на порадою. Вулф завжди бере з собою мене та Фріца, ми обідаємо в невеличкій кабіні нагорі і щоразу починаємо з короля супів — Germinia L'Oseille. Отож ту кімнатку я добро знаю. Фелікс провів мене туди, чемно підтримуючи розмову, і побув зі мною доти, аж доки — спізнившись усього на десять хвилин — прийшла місіс Бранер.

Вона замовила подвійний мартіні з маринованою цибулинкою. Цих жінок важко збагнути. Я гадав, вона забажає хересу чи дюбоне і вже напевно обійдеться без маринованої цибулини. Коли принесли мартіні, місіс Бранер зробила три чималі ковтки підряд, поглянула вслід офіціантові, чи той щільно причинив за собою двері, і нарешті сказала:

— По телефону я, звичайно, ні про що у вас не розпитувала. Щось трапилось?

За компанію я й собі замовив мартіні, тільки без цибулини, надпив ковток і відповів:

— Нічого такого. Просто містер Вулф порушив сьогодні два свої правила: вранці відмовився почаклувати над орхідеями в оранжереї, а потім вийшов з дому у ваших справах. Тепер він в одного чоловіка в Лонг-Айленді. Може, його поїздка щось і дасть, та поки що особливих надій не покладайте. Сам я щойно прогулявся до Бронкса і побачився з чоловіком на ім'я Френк Оделл. Колись він нібито служив у вашій фірмі «Бранер — нерухоме майно». Це правда?

— Оделл?

— Так.

Місіс Бранер наморщила лоба.

— Я не… А-а, ну звісно! Оделл… Такий невеличкий чоловічок, він ще мав купу неприємностей. Але ж він… Хіба він не у в'язниці?

— Був. Кілька місяців тому його умовно звільнили.

Місіс Бранер сиділа все ще з наморщеним лобом.

— Але ж навіщо вам було з ним бачитись?

— Це довга історія, місіс Бранер. — Я знову ковтнув мартіні. — Містер Вулф вирішив спочатку трохи розвідати про діяльність ФБР у Нью-Йорку та в околицях міста. Крім усього іншого, нам стало відомо, що минулої осені один чоловік на ім'я Морріс Елтхауз надумав зібрати матеріали для журнальної статті про ФБР, а місяць і три тижні тому його вбили. Цим варто було поцікавитись, і ми дещо перевірили. Ми з'ясували, що років два тому Елтхауз написав статтю під назвою «Афера з маєтністю», і після цієї статті чоловік на ім'я Френк Оделл потрапив до в'язниці, звинувачений у шахрайстві. Містер Вулф доручив мені розшукати Оделла. Я знайшов його координати, побачився з ним і дізнався, що він працював у вашій фірмі. Тож я й подумав, що мені слід розпитати про все це вас.

Місіс Бранер поставила келих на стіл.

— Але про що ж мене розпитувати?

— Я маю до вас кілька запитань. Наприклад, щодо Морріса Елтхауза. Ви добре його знали?

— Я взагалі його не знала.

— Він був принаймні один раз у вас удома. В кабінеті. Так сказав Оделл.

Місіс Бранер кивнула головою:

— Це правда, був. Я згадала про це, коли прочитала про його вбивство. — Вона рвучко підвела голову. — Мені не до вподоби ваш тон, містере Гудвін. Чи не хочете ви сказати, ніби я щось приховую?

— Так, місіс Бранер. Саме це я й хочу сказати. Що ви напевно щось приховуєте. І краще нам з'ясувати це до ленча, ніж після нього. Ви найняли містера Вулфа для справи, яку можна вважати за майже безнадійну. Єдине, чим ви могли б нам допомогти, — це розповісти все, що має хоч якийсь, хай навіть найменший стосунок до справи. І те, що ви знали Морріса Елтхауза чи принаймні зустрічалися з ним, певна річ, насторожує нас. Ви знали, що він працює над статтею про ФБР? Тільки не перебивайте мене. Ви знали чи, може, підозрювали, що ФБР причетне до його вбивства? Чи не тому ви й розіслали ту книжку? Чи не тому ви й прийшли до Ніро Вулфа? Поки що ось ці запитання. Просто ми повинні знати все, що знаєте ви, та й годі.

Місіс Бранер трималася чудово. Жінка, що зуміла не змигнувши оком кинути вам чек на сто тисяч доларів, навряд чи звикла вислуховувати думки свого найманця. І все ж вона мовчки мене слухала. Місіс Бранер не лічила до десяти — принаймні вголос, — а тільки взяла свій келих, зробила ковток, подивилась мені в очі,