Зарубіжний детектив - Агата Крісті

за вами стежать, — суща дрібниця. Існує тисячі способів, і той, кого переслідують, вибирає один з них залежно від часу й місця. Я неквапом плівся по Тремонт-авеню, позираючи коли-не-коли на свій годинник та номери будинків, аж поки не вздрів вільного таксі. Коли воно було вже ярдів за тридцять від мене, я прошмигнув між машинами, що стояли край тротуару, зупинив таксі, вскочив у нього, причинив дверцята, кинув водієві: «Женіть щодуху!» — і ще встиг загледіти «Грегорі Пека», який тільки очі витріщив, коли ми промчали повз нього. Другий шпиг стояв на протилежному боці вулиці. Ми проїхали сім кварталів і спинилися аж перед червоним світлом на перехресті. Сказати правду, я таки глянув назад. Потім назвав водієві номер будинку на Гран Конкур, спалахнуло зелене світло, і ми рушили далі.

На горішніх поверхах цього житлового будинку містилися контори кількох різних орендних філій, але одна з них — певна річ, та, що відала здачею в оренду приміщень, — була на першому поверсі. Я ввійшов. Контора займала невеличку кімнату — всього три столи та шафа з теками. Найближче до дверей сиділа вродлива молода жінка з копицею волосся на голові, якого вистачило б на всіх чотирьох бітлів. Коли вона, всміхнувшись до мене, спитала, чим може прислужитися, голова мені мало не запаморочилась і довелося спочатку перевести подих. Ні, подумав я, такі жінки в робочий час повинні сидіти вдома. Я відповів, що хотів би бачити містера Оделла, і вона кивнула своєю чарівною голівкою в глибину кімнати.

Він сидів за другим столом. Перше ніж ступити до нього, я трохи зачекав. Мені було досить одного погляду на нього. Дехто, посидівши за гратами, навіть і не дуже довго, виглядає зів'ялим, коли виходить на волю. Про Оделла цього не можна було сказати. На зріст не вдався, проте елегантний. Біла шкіра, світле волоссячко, вдягнений дуже чепуристо. Костюм у вузеньку смужку обійшовся йому — чи комусь іншому — щонайменше в дві сотні.

Він вийшов із-за столу, назвався Френком Оделлом і простяг мені руку. Було б куди краще, якби він сидів в окремому кабінеті; та чарівна жіночка, мабуть, і не знала, що сусідить з колишнім арештантом. Я відрекомендувався, дістав портмоне й подав йому свою візитку. Оделл уважно подивився на неї, сховав до кишені й сказав:

— Господи, а я вас і не впізнав! Я ж бачив у газетах ваші фотографії!

Мої фотографії не з'являлися в газетах уже більше року, а коли з'являлись, він був за гратами. Але я пустив ці слова повз вуха.

— Що вдієш — старію… — скрушно промовив я. — Ви б не подарували мені кілька хвилин? Hipo Вулф узявся за одну невеличку справу, в якій замішаний чоловік на ім'я Морріс Елтхауз, і гадає, що ви могли б дати нам деякі відомості.

Оделл не розгубився. Навіть оком не кліпнув. Він тільки сказав:

— Це той, якого вбили?

— От-от. Поліція, звичайно, провела розслідування. Як завжди. Тепер ідеться про приватне розслідування по бічній лінії.

— Якщо ви хочете знати, чи була тут поліція, то її тут не було. Давайте сядемо.

Він сів за свій стіл, а я — на стілець біля столу.

— Що ж то за бічна лінія?

— Все це не так просто… Йдеться про одне діло, яке робив Елтхауз, коли саме його вбили. Ви можете про це що-небудь знати, якщо в той час бачилися з ним, тобто в листопаді, торік у листопаді. Ви бачилися з ним у той час?

— Ні. Востаннє я бачився з ним років два тому. В залі суду. Коли дехто з людей, яких я вважав за своїх друзів, зробив мене козлом відпущення. А навіщо я здався поліції?

— О, коли вони розслідують вбивство, то беруться за всіх підряд. — Я махнув рукою. — А це ви цікаво сказали про козла відпущення. Може, це пов'язане з тим, що ми хочемо знати. Елтхауз не любив підтасовувати матеріалів? Він часом не був одним із тих ваших приятелів, що зробили вас козлом відпущення?

— Боронь боже! Ні, він не був моїм приятелем. Я бачився з ним усього двічі. Вперше тоді, коли він писав ту статтю чи збирався її писати. Він шукав більшу рибину. А я був усього-на-всього такий собі спритний службовець фірми «Бранер — нерухоме майно».

— Бранер? — Я наморщив лоба. — Щось не пригадую такого прізвища у зв'язку з тією справою. Щоправда, я не дуже з нею знайомий. Виходить, це ваші приятелі з фірми «Бранер — нерухоме майно» зробили вас козлом відпущення?

Оделл усміхнувся:

— Ви таки не дуже знайомі зі справою. Там ішлося про кілька дрібних махінацій, в яких я був замішаний. Люди з фірми «Бранер» поставилися до мене дуже мило. Віце-президент навіть улаштував мені побачення з самою місіс Бранер. Саме тоді я й зустрівся з Елтхаузом удруге — в кабінеті місіс Бранер, у неї вдома. Вона теж поставилася до мене мило. Повірила всьому, що я їй розповів. Навіть заплатила за мого адвоката. Частково. Вона, бачте, зрозуміла, що я вплутався у темну махінацію, але я пояснив їй, що сам не знаю, як це сталося, і вона не захотіла, щоб службовця її фірми визнали вплутаним у брудне діло. Я кажу, що це дуже мило з її боку.

— Звичайно… Але чому ви не повернулись у фірму «Бранер», коли вийшли… коли влаштовувались на роботу?

— Там не прийняли мене.

— О, це вже не дуже мило з їхнього боку, чи не так?

— Що ж, так уже ведеться. Зрештою, я ж сидів. Президент компанії — чоловік досить норовливий. Я, правда, міг би звернутись до місіс Бранер, та в мене ще лишилося трохи гордощів, до того ж я почув, що відкривається ця філія у Дрісколла. — Він знов усміхнувся. Я не опинився на лопатках. Зовсім ні. Робота тут досить перспективна, а я ще не старий. — Він висунув шухляду. — Ви дали мені візитку, і я хочу дати вам свою.

Оделл дав мені не одну візитку, а цілий десяток, ще й розповів про діяльність орендного агентства Дрісколла. Виявляється, в них дев'ять філій у трьох районах міста, які контролюють понад сотню будинків… Скоро я вже добре знав, що містер Дрісколл — дуже милий чоловік…

Я слухав Оделла просто так, із чемності, згодом подякував йому і, вже виходячи, дозволив собі перезирнутися з тією вродливою молодичкою. Вона й собі усміхнулася до мене. Так, куточок тут і справді дуже милий!

Оделл не запропонував мені роздягтись, і я, охолоджуючись, неквапом пішов по осяяній зимовим