Зарубіжний детектив - Агата Крісті

Я вже мав ці відомості, коли сидів у п'ятницю о пів на десяту ранку за своїм столом і міркував, як діяти далі. Звертатися до Вулфа через таку дрібницю, звичайно, не варто було, до того ж його немає дома. Рівно о дев'ятій з'явився Саул Пензер, і Вулф, замість піднятися нагору в оранжерею, зійшов униз, одяг своє важке пальто та касторовий крисатий капелюх, поквапливо вийшов услід за Саулом на вулицю і сів до нашого «герона». Вулф, звісно, знав, що коли ввімкнути на повну потужність опалення, то в машині буде як у вусі, і все ж одяг тепле пальто, бо не довіряв ніяким пристроям, складнішим за тачку. Він, певно, боявся б якоїсь халепи у глухих і диких нетрях Лонг-Айленда, навіть якби за кермом сидів я.

Я мусив напружити всю силу волі, щоб зосередитись на Френкові Оделлу. Звернення до його особи могло виявитись усього-на-всього сліпим пострілом у темряву, зробленим з наказу Вулфа тільки через те, що з трьох версій він вибрав другу. А мені хотілося думати про Лонг-Айленд. Я добре знав: Вулф уміє користатися з обставин. Та ніколи ще мені не доводилось бути свідком такого хитромудрого плану, як той, що для його здійснення Вулф вирішив залучити Льюїса Х'юїтта. Ось чого мене так тягло туди, до Лонг-Айленда. В такому ділі геній потрібен, як у двигуні свічка, що дає іскру. Але хтось же та має подивитись і за тим, чи ке тече радіатор і чи не спущені шини! Якби не Саул Пензер, я б таки наполіг на своєму й поїхав з Вулфом. Проте Вулф викликав Саула, а Саул — єдина людина, якій би я довірив свої обов'язки, якби, скажімо, зламав ногу.

Отож я примусив себе думати про Френка Оделла. Найпростіше було б подзвонити у відділ амністій нью-йоркської поліції і запитати, чи нема його прізвища у списках людей, звільнених достроково. Тільки ж, певна річ, не по нашому телефону. Коли ФБР довідається, що ми тратимо час і гроші на Оделла, про якого нам розповів Квейл, вони там одразу зметикують: все це не просто так, виходить, Вулф підозрює Оделла в причетності до вбивства Елтхауза. А цього не можна допускати в жодному разі.

І я вирішив діяти напевно. Якщо котрийсь із фебеерівців прочитає ці рядки й дійде висновку, що я надто високої думки про його контору, то це означатиме, що він просто не знає багатьох своїх, сказати б, «домашніх» таємниць, Я, правда, теж знаю не все, однак мені відомо досить-таки чимало.

Я зазирнув на кухню, попередив Фріца, що йду з дому, одягнув у передпокої пальто й канедюх і, відімкнувши двері, ступив на Десяту авеню. В гаражі я попросив у Тома Халлорана дозволу скористатися телефоном і подзвонив у редакцію «Газетт» Лону Коуену. Лон був чоловік обережний і не став розпитувати, як у нас посуваються справи з місіс Бранер та ФБР. Він тільки поцікавився, чи я не знаю, де він може роздобути пляшку доброго коньяку.

— Цими днями я сам пришлю тобі пляшечку, — відповів я. — Якщо ти, звісно, заробиш. Почати можна сьогодні ж. Років два тому одного чоловіка на ім'я Френк Оделл посадили за шахрайство. Можливо, він добре поводився, йому скоротили термін, і тепер він на волі. А я, бач, узявся зараз за добродійну діяльність і хочу якнайшвидше знайти Оделла й перевиховати його. Мене можеш застати — і що скоріше, то краще, — дзвонячи по цьому телефону. — Я назвав номер. — І ще одне: цю свою нову діяльність я тримаю у таємниці, тож нікому про неї не згадуй.

Лон сказав, що години йому досить, і я пішов до гаража подивитись машини. Щороку Вулф купляє новий автомобіль, гадаючи, ніби цим зменшує ризик нещасливого випадку, — що насправді зовсім не так, — а вибір моделі полишає на мене. Мені вже був упав в око «роллс-ройс», але ж викидати через рік таку машину — просто злочин!… Однак цього дня я не побачив у гаражі нічого такого, на що варто було б поміняти наш «герон». Ми з Томом саме розмовляли про панель приладів «Лінкольна» 1965 року випуску, коли пролунав дзвінок і я підійшов до телефону. Це був Лон. З моїм завданням він упорався. Френка Оделла звільнили умовно торік, у серпні, взагалі ж його ув'язнення триватиме до кінця лютого. Живе в Бронксі — Ламонт-авеню, будинок 2553, працює у філії Дріскольського орендного агентства — Гран Конкур-стріт, 4018. Наприкінці Лон додав, що, як на нього, найкращий спосіб почати добродійну діяльність — це допомогти йому, коли він програє в покер, а я порадив йому краще грати в підкидного.

Я вирішив не брати таксі, а піти в метро, — звичайно, не задля того, щоб заощадити гроші нашої клієнтки. Просто пора вже було щось робити з моїми «хвостами». Минуло два дні й дві ночі, відколи ФБР, як можна було припустити, зацікавилось нами, і двадцять п'ять годин відтоді, як воно звернулося до Пераццо з вимогою позбавити нас ліцензій, а я й досі не бачив за собою непроханих супутників. Певно, я або легко від них одривався, або просто їх не помічав. Тепер я вирішив звернути на них увагу, але ж не простуючи пішки по вулиці! Доїхавши поїздом метро до станції біля Центрального вокзалу, я пересів на експрес, який ішов у бік житлових кварталів міста.

Коли у вас закралася підозра, що в метро за вами стежать, і ви хочете виявити шпига, починайте пробиратися вздовж вагона, а на кожній станції підходьте ближче до дверей, щоб в останню мить вискочити на платформу. В години пік робити це досить важко, але тепер було вже пів на одинадцяту ранку, до того ж я їхав у бік житлових кварталів.

Я помітив його вже на третій зупинці, точніше сказати, не його, а їх. Шпигів було двоє. Один — кремезний здоровило, що мало не діставав головою до штанги у вагоні, з темними вилупкуватими очима, яких він ніби не знав куди подіти, а другий нагадував кіноактора Грегорі Пека, якщо не брати до уваги невеличких каплуватих вух. Гра, дідько б її вхопив, полягала в тому, щоб їх викрити, а вони про це щоб і не знали, і коли я вийшов на станції біля Сто шістдесят восьмої вулиці, то був майже певен, що виграв. Я простував тротуаром з таким виглядом, немов тих двох для мене зовсім не існує.

Позбутися «хвоста» на нью-йоркських вулицях, коли ви не заплішений дурень і знаєте, що