Три шляхи до одного серця - Катря Вивір

— Ні, ми з Олешком вже про все домовились: за місяць мені виповниться шістнадцять і ми вперше поцілуємось. У кінці літа він поїде у Житомир навчатись, ми будемо переписуватись у будні, а кожні вихідні Олешко повертатиметься у село до мене. Так ми не втратимо зв’язок і я матиму вдосталь часу, щоб готуватись до екзаменів. Коли закінчу школу, то переїду до нього, ми одружимось і вже тоді будемо займатися всіма тими збоченнями, про які ти розповідаєш.

— От наївна, це не збочення. Не розумію, нащо відкладати задоволення на потім, якщо все можна отримати тут і зараз. Впевнена, Олешко точно не відмовиться.

 Однак Тіна була налаштована чітко слідувати своєму плану щасливих стосунків. Їх перший поцілунок відбувся в день її шістнадцятиріччя, у колишньому «таємному місці». Спочатку Тіна не зрозуміла, що сталося: було якось волого і слизько, однак потім вона вже не могла відірвати своїх уст від Олешкових. Поцілунки з кожним днем ставали все пристраснішими і пристраснішими, вони затягували обох і не давали спинитись. Руки Олешка вже побували всюди на її тілі, хоч би як не зупиняла його Тіна. Кожне побачення починалось із палких обіймів і цілунків, а закінчувалось довгою розмовою про їхнє майбутнє.

 Настала весна, яскравіше світило сонце і дихалось так вільно. Олешко з Тіною все менше гуляли і більше сиділи за конспектами і підручниками, наближались іспити. Тому Тіну дуже обурило, коли одного разу, замість двох уроків біології, їх клас вивели на прибирання невеличкого саду біля школи. Дівчина ретельно обмазувала стовбури фруктових дерев отриманою облізлою щіткою і хотіла завершити це якомога скоріше. Коли у неї та ще однієї однокласниці Оксани закінчились запаси розведеного у обрізаних пластикових пляшках вапна, Тіна запропонувала піти й набрати ще у комору. Дівчата попередили вчительку і побігли. Коли Оксана першою зайшла у тісну комірчину і ввімкнула світло, то голосно зойкнула і вибігла геть.

— Не заходь, — сказала дівчина Тіні та потягнула за собою назад на двір.

— Що там таке?

— Нічого.

— Ану відійди! — Тіна забігла у комору і зустрілась поглядом із коханими зеленими очима. Там стояв напівоголений Олешко, який поспіхом защіпував ремінь на штанах, а поряд з ним – Марічка, розпашіла та рум’яна, з вологим чолом і налитими кров’ю від поцілунків губами. У Тіни випав пензель з рук і забризкав її бездоганно чисті шкільні брюки дрібненькими білими краплями. Місця для трьох у цій маленькій комірчині було замало. Тіна відчувала, що ось-ось втратить самоконтроль, тому швидко нахилилась, аби підняти з підлоги пензлик і втекти звідси. Вона відчула, як щось гостре прорізало її піджак на плечі і відсахнулась. Це був полишений на полиці гострий напилок для дерева, який недбало кинув там один із учнів після уроку праці.

— У тебе кров, — підступила до Тіни Марічка, однак дівчина відштовхнула її та вибігла геть.

 Олешко таки склав іспити та вступив у коледж, однак їздив тепер кожні вихідні не до Тіни, а до її колишньої подруги. Сама ж дівчина перестала спілкуватись з ними обома. Вона ніколи ні з ким не обговорювала цю ситуацію і з головою поринула у навчання та книжки – те єдине, що рятувало Тіну від  жорстокої реальності. Цікаво, чи була б вона зараз виконавчим директором одного з перспективних напрямків у величезній компанії «Роженський і партнери»? Чи жила б у Києві у власній квартирі, якби не та сцена у маленькій шкільній комірчині? Як би тоді склалося Тінине життя, якщо б все пішло за її планом? Чи була б вона щасливою? Такою ж щасливою, як після першого поцілунку у «таємному місці»? Тіна чула від знайомих, що Олешко з Марічкою таки побрались. У них троє дітей і собака.

 Тіна обтерла вологе тіло і ступила босими ногами на холодну підлогу. Вона думала про Олешка дуже рідко, а коли згадувала, то сумувала більше не за ним, а за тими відчуттями, які наповнювали колись її серце. За тією маленькою дівчинкою, яка була здатна так щиро закохатись.

***

 Ранок вівторка. На дворі досі був сильний мороз, тож Тіна добре виспалась. Назар виводив свою отару у низовину лише, коли була плюсова температура і масивна шапка снігу танула. А сьогодні – ніякого мекання о четвертій ранку, тиша та спокій. Подруги снідали традиційним омлетом із авокадо та жваво обговорювали вчорашнє побачення Тіни та її тактику поведінки на майбутнє (щоб дівчина могла ще більше прив’язати до себе Ігоря – такого бажаного у всіх сенсах нареченого). Коли Тіна прибирала зі столу, у двері постукали: спочатку тихо, потім сильніше. Дівчата перезирнулись, вони нікого не чекали. Тіна відчинила двері і застигла на порозі: на неї дивився усміхнений Сашко. 

— Що ти тут робиш?

— Вирішив ще раз тебе побачити перед тим, як поїхати з Буковелю додому. У селі знайти міську дівчину не важко, кожен вкаже дорогу.

 Тіна помітила у Сашка за спиною великий рюкзак, а біля його ніг стояла дорожня сумка.

— Заходь, будь ласка, маю ще пів години до роботи, встигнемо хоча б чаю випити.

 Сашко зайшов у невеличку затишну вітальню і мужньо витримав ретельні обнюхування Бонбона.

— Ну розповідай, чому так раптово вирішив поїхати? Ти ж наче хотів лишитись до кінця сезону, — запитала Тіна, наливаючи окріп у заварник. Вероніка тим часом уважно нашорошила вуха, її дуже зацікавив цей раптовий гість.

— Мені нарешті запропонували роботу у великій закордонній компанії перекладачем. Це було так неочікувано, після стількох місяців розсилання резюме та нескінченних співбесід. Я працюватиму онлайн весь день, тож лишатись тут немає сенсу. Поживу якийсь час у батьків у Чернівцях, а потім зніму собі житло. Я подумав, якщо просто так візьму і поїду, то ми з тобою більше ніколи не побачимось. Та не хочу починати нове життя без хоча б твого номера телефону. Обіцяю не діставати дзвінками.

 Тіна усміхнулась, а Сашко підморгнув їй у відповідь і дивився на дівчину своїми зеленими очима так, ніби милувався заходом сонця чи пейзажами тутешніх гір: ніжно та задумливо. Вона відчула легкий трепет у грудях, коли на мить згадала їх недавній «урок» катання на лижах. Тож у Тіни не лишалось іншого вибору, як продиктувати хлопцю свій номер телефону.