Розбите дзеркало - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Хоча б дізнайся подробиці. Мене цікавить отой збіг обставин. Тут лякають старовинним прокляттям. А тут уже знаходять труп, і смерть ілюструє дію того самого прокляття. Надто скоро все. Менш ніж за добу. Згодна?

— Куди й кому дзвонити? До кого їхати?

Замість відповіді Гайдук знайшов записані в телефоні номери, простягнув Лорі.

— Дій. Буди цього штрафника, катайте. Було б добре розібратися з прокляттям зараз. Я чекатиму тут. Бульйон смачний, до речі.

Він підсунув миску ближче, заходився їсти.

Лора, озброєна телефоном шефа, вийшла дзвонити на вулицю.

8

Її старили окуляри.

Дуже, навіть виклично старомодні, важкі з вигляду, з грубою пластмасовою оправою. Лора сама носила в сумочці окуляри, час від часу вдягала. І все ж довго підбирала, аби виглядати в них сучасно, відповідно до хай простуватого, та все ж власного, обраного нею індивідуального стилю. Натомість окуляри на носі нової знайомої не могли б, здається, пасувати нікому. Хіба справді перетворювали того, хто їх носить, на мудру тітоньку Сову — чи дядечка Пугача.

— Сова, — назвалася жінка, підводячись назустріч гостям.

— Наш найкращий криміналіст, — вставив Христенко з-за Лориної спини, додав, мовби вона не зрозуміла: — Експерт-криміналіст.

Уявивши Катерину Сову без окулярів, Лора дала їй менше сорока. Але дуже близько. Ця жінка, напевне, старша за неї років на чотири. Обручки не мала, та це не показник, зараз одружені пари носять їх що далі, то рідше. Жінка гляділа себе, повз Лорину увагу не пройшли накладена з відчуттям смаку та міри косметика, недавній манікюр, ніс вловив ледь відчутний аромат доволі пристойних парфумів. З образом конфліктувала зачіска: каштанове волосся Сова для чогось закрутила ґулею, що вкупі з громіздкими окулярами наближало її образ до карикатурного.

Такими малюють старих дів.

— Лариса. Кочубей. Лора.

— Мені телефонував Заруба. Особисто, — господарка кабінету наголосила на останній фразі. — Не часто така честь.

— Це честь, коли дзвонить начальник міліції?

— То я так спробувала пожартувати. Здебільшого начальству вистачає папірців із висновками. Проте отримала особисте «добро» поговорити з вами.

— У моїй присутності, — нагадав Христенко.

— Куди ж без тебе.

Сова зітхнула, та Лора вловила: це гра. Насправді експерт зі слідчим у рівних, нормальних стосунках. Перевірено на власному досвіді — конфлікт між оперативниками, слідаками й криміналістами перетворює роботу на аналог Дантового пекла. Бо висновки потрібні всім, бажано — швидко, бажано — повні, детальні. Без них жодна, навіть найпростіша справа скоро рухатися не може. А неможливість звітувати про результат тоді, коли того вимагає начальство, ставить у кармі сищика величезний жирний «мінус».

— Багато часу не заберу, — не чекаючи запрошення, Лора сіла по другий бік столу.

Експертка займала невеличкий кабінет у напівпідвалі. Ремонт тут просився вже років тридцять. Стіни оздоблювали колись білі, тепер — сіруваті кахлі радянського зразка, невеличкі квадратики. Їх тулили абияк, адже майстри працювали в казенному приміщенні. Із сучасного тут стояв стаціонарний комп’ютер із широким пласким монітором, за яким на краєчку столу примостився лазерний принтер. Решта начиння, зокрема громіздка біла засклена медична шафа, заповнена пробірками, слоїками й колбами, сприймалася навмисною реконструкцією, що мала на меті зупинити час. Підсилював враження стаціонарний телефонний апарат.

— У мене тут мережа погано ловить, — Сова перехопила Лорин погляд. — Але, чесне слово, такий апарат краще працює. Узагалі краще.

— Нехай, — Лора знизала плечима, не знаючи, як реагувати і чи треба. — Катерино…

— Павлівна. Та краще без по батькові.

— Як скажете, — Лора всміхнулася. — Сама не люблю такого офіціозу. Отже, Катерино, мене цікавлять обставини смерті Ігоря Ярового.

Сова перезирнулася з Христенком.

— Мене попередили. Конкретніше можете?

— Куди конкретніше. Як і від чого він помер. Учора я ще вечеряла з ним. Тільки познайомились. Молодий, здоровий. Хіба не знаю про якусь хворобу. Серце, наприклад…

Експертка підсунула до себе прозорий файл із кількома роздрукованими аркушами всередині.

— Тут копії висновків. Зазвичай сторонні не мають права. Але ваш випадок особливий. Є дозвіл надати вам це для ознайомлення. Звісно, поширювати не маєте права.

— Можу розписку написати.

— Чесного слова досить, — озвався Христенко. — Добре, Ларисо Василівно, ми тут свої люди. Усі всім довіряють.

— Дякую, — Лора взяла папери. — Я почитаю. Та, якщо можна, своїми словами. У загальних рисах.

Сова зняла окуляри. Заплющила очі, ніби даючи їм перепочинок. Протерла скельця серветкою, вдягнула назад, розклепивши заразом повіки.

— Обличчя мерця перекосило, — повела неквапом. — Там, між папірцями, додане фото. На принтері роздруковане, не оригінал. Усе зрозумієте. Природа подібної передсмертної гримаси — сильний спазм. Різкий біль, шок, судома. Нещасний хоче закричати, та йому забиває подих. Так буває, наприклад, від сильного переляку.

— Розтин що показав?

— Раптова зупинка серця, маєте рацію. Причину ще не з’ясувала.

— Ви робили розтин?

— Звичайно, — Сова поправила окуляри. — Незадовго до смерті Яровий їв піцу…

— Навіть знаю де, — кинула Лора, знову всміхнувшись. — Якщо допоможе, назву місце. Боюся хіба, що кухаря звинуватять в отруєнні.

— Ви зараз серйозно? — подив Катерини прозвучав щиро.

— Після, гм, певних подій всяке може статися.

Лора подарувала Христенку багатозначний погляд.

— А давайте не будемо! — образився слідчий так само щиро.

— Справді, не будемо, — включилася Сова. — Немає підстав для фантазій. В організмі покійного жодних отруйних речовин, медичних препаратів. Пив віскі, це останнє, що вжив за життя. І то, не надто багато.

— Сам?

— Чи сам пив? — перепитала Катерина. — Склянка на журнальному столику в залі одна. На ній — його відбитки пальців. Те саме на початій пляшці. Взагалі присутність когось чужого в помешканні не помічена. Знову ж таки, відбитків другої особи не виявлено ніде. Замок ламали, тому не готова сказати, чи мало місце стороннє втручання до того.

— Чи проникав хтось у квартиру шляхом зламу, — вставив Христенко протокольну, казенну фразу.

— Це я зрозуміла, — Лора відбила пальцями по поверхні столу легкий дріб. — А дзеркало?

— Що — дзеркало? — перепитала Сова.

— Я чула, дзеркало у ванній кімнаті, де знайшли тіло, було розбите.

— Ну, було, — підтвердила Катерина. — Але ж воно могло тріснути й раніше.

— Саме?

— Жодна експертиза цього