Розбите дзеркало - Андрій Анатолійович Кокотюха
Бармен, якому вона назвалася дружиною Сокола, знайшов копію чеку.
Чотириста грамів віскі, два келихи темного пива, солоні горішки, чипси з беконом.
Він подався шукати найближчий бар, бо готельний заклад уже не працював.
— Якщо відео з готелю — єдиний доказ, вилучіть відео з бару, — мовив Гайдук категоричним тоном. — Наш колега має вийти на волю. З усім іншим дозвольте розібратися нам.
Сокіл усім своїм виглядом випромінював щире каяття.
— Влупити б тобі штраф, — мовив Гайдук, смакуючи кожне слово. — Аби ще знати за що.
— Я теж не знаю, — зізналася Лора. — П’ять годин у камері. Він сам себе покарав.
— Хай там як, людина має право випити після роботи, — гмикнув шеф. — Він дав привід затримати себе. Але для нас зараз так навіть краще.
— Краще? — брови Лори стрибнули вгору від подиву.
— Здається, зі слідчим ти порушив обітницю мовчання. — Гайдук не приховував іронії. — Ти ж напевне казав, Бодю, де був учора між десятою та одинадцятою. Геть сором, ага?
— Угу, — вичавив із себе Сокіл. — Говорив. Не слухали.
— Бач, Лоро, — палець Гайдука багатозначно націлився на будівлю поліцейської управи. — Усе на нашу користь. По нього прийшли, бо встигли прокачати вас обох. Ти на роль убивці не тягнеш. Сокіл більше підходить. Чує моє серце: його мали загребти й закрити незалежно ні від чого. Відео з готелю додало підстав, стало знахідкою. Тому Христенко не квапився перевіряти алібі.
— Рано чи пізно перевірив би.
— Звісно, — легко погодився з нею шеф. — Але сенс у тому, аби маринувати явно невинуватого так довго, як вийде, як дозволить пристойність.
— Усе одно не розумію, — призналася Лора.
— Забирайте машину, їдьте кудись поїсти. Наш порятований, напевне, зголоднів. Я навідаюся до однієї людини, яка прояснить ситуацію. Навіть якщо не захоче — буде змушена. Чекайте на мене. З’ясую, коли їдемо звідси. І що взагалі робитимемо далі. До речі, — він знову показав на будівлю управи. — Тут колись були царські стайні. Коней тримали. Хтось із вас знає про це?
У відповідь Лора й Сокіл дружно, синхронно похитали головами.
6
Погляд вовчий.
Хоча зовні Іван Данилюк нагадував не хижого звіра, а кумедного пузатого ведмедика-ласуна з якоїсь реклами натурального меду чи солодощів. Товстим конкурент банку «Омега» не був. Є люди, у яких від народження така будова тіла, і вони не схуднуть, навіть якщо сядуть на найжорсткішу дієту. Гайдук раніше бачив Данилюка хіба на фото чи відео, і тепер, зблизька, відчув неабияку спокусу торкнутися візаві пальцем, тицьнути в круглий животик чи щоку, сказати щось подібне до: «Бу-у-у!»
Очі не дозволяли помилятися.
У невеличкій, без вікон, через те добре вентильованій переговорній кімнаті перед Гайдуком постав бувалий у бувальцях, жорсткий, колючий п’ятдесятирічний бізнесмен. Навіть те, що вдалося дізнатися про минуле Данилюка, не лишало ілюзій. Домовлятися черевань звик лише на своїх умовах. Інакше не вагаючись переступить через живого або мертвого своїми короткими ногами. І навіть не завдасть собі труду прийти якось і плюнути на могилу чергового знищеного ворога.
Ще чого, заслужити таку честь треба.
— Ваша дівчинка зубки розкришила об нас, — Данилюк басив, тож голос сам по собі звучав густо, не треба навмисне підносити. — Старший товариш пригнав на підмогу. Може, ну його? Хай відразу твоє начальство їде. Я тут трошки подумав і вирішив вести справи з першими особами. Зовсім уже маєте нас, провінціалів, за фук.
— Не зрозумів. — Гайдук поки що принципово не опускався до фамільярності, хоча зсередини вже перло.
— Присилаєте дівчисько якесь. — Данилюк махнув короткою рукою. — Бабу на переговори підписали. Ще раз повторити чи ясно?
— Тепер ясно, — кивнув Гайдук. — Ну, самі напросилися. Доведеться мати справу зі мною.
— Не хочу.
— На вашому місці, пане Данилюку, я б так щоки не надував. Я ж із миром приїхав. Війну ви розв’язали.
— Ой, вашим би все воювати. Є бізнес, є інтереси, є конфлікти. Чого ти приперся, стартуєш без сигналу, про якусь війну…
— Момент, — Гайдук зупинив потік свідомості жестом. — Дотепер так і було. Наша консультантка приїхала до вашого юриста на цивілізовані переговори. Війну оголосили ви. Сьогодні зранку. Коли нацькували слухняну поліцію на нашу людину, не маючи на те жодних підстав. Скажу більше: ви знали, що історія тухла. Довго Богдан Соколовський не просидів би. Доба — максимум. Христенко так само це розумів. Для чого було все починати? А просто так. Показати, хто тут головний. Помітити територію. По беспределу, як робили у роки вашої молодості. Для вас існують лише ті закони, які ви готові визнати. Завтра заявите в поліцію, що я рік тому зґвалтував тут, у Чернігові, неповнолітню — і мене почнуть смикати. Брехня, всі задіяні у виставі знатимуть. Та проте закрутиться машина, сіятиметься хаос, паніка, у наші ряди вкинеться заразний мікроб гармидеру.
— У вас усі так кучеряво балакають?
— Я можу й простіше сказати. Суті не міняє. Тільки цього разу, пане Данилюку, ти проколовся. — Гайдукові набридло зберігати пристойність та вдавати джентльмена, легко сів на зручну опонентові хвилю. — Твоя компанія «Люк» проводить Христенка та подібних до нього через офіційну, білу відомість чи гроші за… гм… консультації їм передають у конвертах? Уявляю собі шпигунські ігри десь у громадському сортирі. Гонорари передаються з кабінки в кабінку. Або конверти ліпляться скотчем під пісуарами…
— Що ти мелеш!
— Хочу зрозуміти, як ти покараєш слідчого Христенка за недбало виконану роботу, — Гайдук відступив до стіни, сперся на неї плечем, остаточно перекреслюючи офіційний формат розмови. — Можливо, ні, не можливо — напевне в розпорядженні компанії «Люк» є група бійців. Їхній старший виділить трьох зовсім безголових, і вони не побояться відмастити мента навіть у його власному дворі. Хуліганський напад, зламана рука, буває, часи неспокійні. Але все ж краще вдарити його гривнею. Та де, яка гривня — доларом! За те, що Христенко вже витворив, ти б мав зняти з нього
