Розбите дзеркало - Андрій Анатолійович Кокотюха

На столі перед слідчим лежав її паспорт.

— Лариса Василівна?

— Мені більше подобається Лора. Але не тут і не тепер. Як до вас звертатися?

— Христенко, — втретє повторив він, постукуючи вказівним пальцем по обкладинці документа. — Отже, Ларисо Василівно, ви обурені затриманням вашого колеги. І, здається, зовсім не здивовані причиною.

— Що ви хочете цим сказати?

— Вас не заскочила новина про смерть Ярового.

— Неправда. Я збентежена, справді заскочена. Навіть сумую з цього приводу, бо не кровожерна. Проте не розумію, до чого тут Богдан. Ось чому новина про смерть людини, заради якої ми сюди приїхали, відійшла на другий план, — Лора перевела подих. — За інших обставин мене б так само цікавила ця історія. Але, пане Христенку, лише як людину, котра мала ділові стосунки з померлим. Тож повертаюся до початку: на якій підставі Богдан Соколовський зараз сидить у камері? І, до речі, ви сказали — смерть. Під час затримання я почула слово вбивство. Різниця є.

Христенко відкинувся на спинку стільця.

— Кажете, чотири роки, — почав здалеку. — Чому звільнилися? Платять мало, робота важка, день ненормований? Кров, бруд, сморід, блювота замість отого гламуру, який показують у дурнуватих серіалах? У банку працювати краще, спокійніше, на голову не крапає? Не витримали й тепер намагаєтесь вказувати тим, хто впрягся й тягне лямку?

Лора не збиралася виливати чернігівському слідчому душу.

Але сказане все ж пробило дірку в глухій обороні.

— До вашого відома, пане Христенку, я чудово знала, куди йду працювати, — заговорила вона, карбуючи слова. — Якщо ви на своєму місці сумлінно виконуєте роботу, мали б уже пробити інформацію не лише по Богданові, а й по мені. І дізнатися, скільки в моєму послужному списку розкритих злочинів. Наголошую: особливо тяжких, — на цьому місці могла стриматися, та з неї вже лилося далі: — Працювала я разом із чоловіком. Чудово розумію — нема в роботі поліцейського слідчого жодної кіношної романтики. А звільнилася, бо після загибелі чоловіка не мала сил працювати далі.

— Під час виконання?

— Що?

— Загинув — під час виконання?

— Можна і так сказати. Як почалася війна, пішов добровольцем. На Донбасі виконував службові обов’язки. Хоча злочинність у зоні бойових дій має дещо інший, не звичний нам вигляд. Ярослава Кочубея вбив російський снайпер за десять днів до завершення терміну служби. — Лора видихнула. — Думаю, вам цього досить.

— Правильно думаєте, — Христенко почухав носа. — Я все про вас зрозумів. Ідейні.

— А тепер не розумію я.

— Ідейні, — слідчий подався вперед. — Вважаєте себе правими. А тих, хто за будь-яких майданів чи інших обставин намагається триматися поза політикою і просто пахати, мов тато Карло, — зрадниками. Як там ви кажете на нас? Сепаратисти, вата, що ще?

— Про вас особисто я ніколи нічого не говорила. Ми бачимося вперше. І ви вже ненавидите мене, бо я — вдова загиблого на війні.

— Тому вважаєте своїм правом вказувати іншим. Втручатися в чужу роботу. А вашого товариша треба відпустити негайно і зняти всі підозри, бо він, бачте, так само воював на Донбасі. У нього і таких, як він, довічне алібі, хіба не так, по-вашому?

Лора нічого нікому не казала про фронтове минуле Сокола.

— Отже, його ви пробити встигли.

— Вас також, — Христенко переможно розправив плечі. — Тут ви правду кажете. Багацько часу то не забрало.

— Для чого я тоді перед вами розпинаюся?

— Бог його знає, — слідчий картинно розвів руками. — Чесно кажучи, ви для мене лише свідок. Хоча поки сам не визначився чого. Усе одно ж не скажете правди. Захищатимете вашого героя війни, навіть якби стояли поруч на момент скоєння злочину.

Лора сильно прикусила нижню губу.

Гостро закортіло вдарити слідчого Христенка чимось важким. Чи бодай розпанахати зухвале лице нігтями, до крові. Сісти за це в сусідню із Соколом камеру й чекати, поки наспіє підмога на чолі з Гайдуком. Інакше на цю шарашку його не нацькувати. Стримало лише розуміння: у такий спосіб вона, Лариса Кочубей, умиє руки, відійде вбік, займе пасивну позицію й перекладе відповідальність за себе й Богдана на значно сильнішого.

Це не для неї — ні за що не відповідати.

— Ви ще нічого не запитали в мене, — мовила так спокійно, як могла.

— Ви знаєте порядок. Від вас поки що нічого, крім написаного власноруч пояснення, не вимагається. Але нехай, поговоримо трохи, згоден. Коли ви бачили Ігоря Ярового востаннє?

— Тоді ж, коли вперше. Учора ввечері, ресторан «Мілано». Власники — змішана родина, українсько-італійська. Обслуговувала нас їхня донька, звуть її Аріель, як русалоньку з мультфільму.

— До чого тут мультфільми?

— Справді, ні до чого, — легко погодилася Лора. — Дівчина пробивала чек через касу. У неї лишається копія, там вказано час. Ми розпрощалися до завтра. Тобто до сьогодні.

— Про що говорили?

— До того, що сталося, це не має стосунку.

— Вирішувати мені.

— Не факт, — відрубала Лора. — Де і коли знайшли тіло? Час смерті? Спосіб убивства? Докази причетності Богдана Соколовського? Я повинна знати все це.

— Хто сказав? Ви, Ларисо Василівно, нічого не повинні. І не маєте жодних прав. Хіба що обов’язок відповісти на мої запитання. Після чого напишете пояснення — і більше не затримую.

Подумки Лора порахувала до десяти.

— Ми розпрощалися з Яровим учора після сьомої вечора. Більше я його не бачила.

— А Богдана Соколовського?

— Ми разом поїхали в готель. До речі, вже виписалися звідти. Повечеряли й полягали спати.

— Він уночі весь час лежав біля вас?

Лорині щоки запашіли. Христенко самозакохано плямкнув товстими губами. Їй укотре знадобилися зусилля, аби стриматися.

— Ми спали в різних кімнатах.

— Чудово. У такому разі ви не можете впевнено сказати, що знаєте, де ваш товариш був на момент смерті Ярового.

— Ви знову кажете смерть, а не вбивство.

— Маю на увазі той проміжок часу, протягом якого Яровий перестав бути живим. Між десятою та одинадцятою вечора.

— У названий вами проміжок Соколовський спав у себе в номері.

— Ви впевнені?

— Звичайно.

— Готові вказати це письмово?

— Давайте папір і ручку.

— І все ж таки почекайте, — палець Христенка легенько вдарив по