Оманливе кохання - Ангеліна Кріхелі

Олександр окинув контрольним поглядом орендовану квартиру. У ній він провів лише кілька ночей, решта часу відгукувалася в грудях солодким болем спогадів. Дідів дім якнайкраще підійшов для їх маленького і ніби вкраденого щастя.

Невелика валіза уже стояла в коридорі. Але їхати цього разу не виходило. Адже раніше він з радістю втікав подалі від серпентарію, який звався сім’єю. Тепер тут лишалася Варя.

Звісно, чим раніше він поїде, тим безпечніше буде для неї. Він зможе швидше розібратися з вітчимом і повернутися за коханою, якщо вона так і не зважиться прилетіти до нього сама.

Чоловік усміхнувся з похмурою рішучістю.

Щоправда, вона про його рішення та вкрай заплутані сімейні справи нічого не знає. І за час його відсутності може навигадувати таких пристрастей, що страшно уявити.

Згадавши її, він ніжно посміхнувся і змусив себе піти до дверей. Раніше поїде, раніше повернеться. Ключі за домовленістю з орендодавцем залишить сусідці.

Щойно він взявся за дверну ручку, як у кишені наполегливо завібрував мобільний телефон. Номер тимчасовий. Його знає лише помічник у Німеччині та Варвара. Остання за обставин, що склалися, телефонувати навряд чи буде. А для зв’язку з помічником має бути вкрай вагома причина. Як правило, неприємна.

Яке ж було його здивування, коли на дисплеї висвітилося «Номер прихований». Що за нісенітниця!

Натиснув «відповісти», але говорити нічого не став.

У слухавці почувся схвильований жіночий голос:

– Сашко! Не кидай слухавку! Це Еля. Я в біді, допомогти можеш лише ти. І я маю те, що тобі потрібно.

Олександр насторожено насупився. Для Ельвіри дуже чистий і приємний голос, позбавлений звичної манірності. Якщо це навіть вона, то дзвінок може бути пасткою. Та й допомагати головній гадюці сім’ї не було бажання. Вона добряче йому насолила. А ось те, що йому потрібно... Про що вона? Чи блефує?

– Що ти хочеш? – різко спитав він.

– Дякую! – вона видихнула з явним полегшенням. – Ми можемо зустрітись? – запитала з надією.

– Гаразд. За дві години в мене літак. Встигнеш в аеропорт – побачимося. Стій біля кафе, я сам до тебе підійду.

Еля квапливо погодилася і відключилася.

Викликавши таксі і попрощавшись із сусідкою, Сашко спустився до виходу, розмірковуючи, чи не зробив щойно помилку. Проте інтуїція була напрочуд спокійна.

В аеропорту він зайняв місце, що відкривало чудовий огляд, очікуючи на її появу біля великого панорамного вікна, поряд з яким і розташувалося кафе. Але Ельвіра не з’являлася. Він уже починав продумувати шляхи відступу на випадок пастки, влаштованої вітчимом, як раптом хтось боязко торкнувся його плеча.

Чоловік різко обернувся і здивовано подивився на мініатюрну дівчину перед собою. Скромно одягнена, з темним кучерявим волоссям, вона дивилася на нього широко розкритими очима і простягала в маленькій долоні міні-флешку.

Сашко здивовано переводив погляд із дівчини на носія інформації і назад.

– Ви від Ельвіри? – нарешті спитав він насторожено.

– Я і є Ельвіра, – не втрималася вона від загадкової посмішки.

– Не розумію, навіщо ви обманюєте мене, але...

Еля не дала йому договорити.

– Те, що ти звик бачити, – вона тицьнула йому під самий ніс фото на своєму ґаджеті, – лише зручне амплуа дурочки. Усі повірили у перетворення на так звану світську левицю – безголову ляльку з накачаними цицьками та губами. Решту зробили перука, макіяж та підбори. А ти й не бачив мене справжню. Тож до цієї реакції я була готова.

Олександр зміряв її недовірливим поглядом. Надто невинною, світлою й чистою була її зовнішність. Але манікюр дійсно Ельвіри. Він звик помічати деталі. Речі на ній дорогі, брендові, хоч і простого покрою. І ґаджет у руках його зовиці.

Він з осторогою простяг руку за флешкою.

– Що тут?

– Докази вини твого вітчима у смерті твоєї мами. Сашко, мені дуже шкода...

– Як ти дізналася мій номер? – все ще підозріло мружився чоловік.

– Він був зазначений на документі, який ти залишив для ознайомлення, – прямо дивлячись у вічі, відповіла дівчина і співчутливо посміхнулася. – З маленьких прорахунків складаються великі поразки.

– А тобі це навіщо?

– Він і мою матір убив колись... А зараз викрав Ростика і вбив би мене, якби його недоумки впізнали у мені цю ляльку, – вона гірко посміхнулася, тицьнувши пальцем у те саме фото.

Олександр зацікавлено поглянув на співрозмовницю.

– Мені ще не все зрозуміло. Але ти можеш летіти зі мною, якщо тобі загрожує небезпека. А після прильоту розберемося. Вони навряд чи цьогочекають.

Ельвіра заперечливо похитала головою.

– Ні, Сашко. Я думала, що кохаю тебе, – чоловік здивовано підняв брови, почувши це зізнання і не знаючи, як реагувати. – Але виявилося, що ближче за Ростика у мене нікого на всьому білому світі немає. Я не залишу його тут самого.

Він глянув на годинник на своєму зап’ясті.

– Я маю ще двадцять хвилин і прагну почути твою версію подій та передісторію. У короткому переказі, зрозуміло, – заявив він, розсудивши, що від цього нічого не втрачає, а інформація зайвою не буває.