Оманливе кохання - Ангеліна Кріхелі

– Сучка ти, невістонько дорогоцінна, –задоволено простягнув Андрій Єгорович, відключаючись від прослуховування телефону старшого сина.

Як не дивно, він і молодшого щиро вважав за свого сина. Причому більшою мірою, ніж Ростислава, надто м’якого і податливого. Главі сімейства імпонувала наполегливість та цілеспрямованість Олександра. Він навіть ставив його за приклад старшому в приватних діалогах за зачиненими дверима.

Покрутивши в руках телефон, набрав той самий номер.

– Що ще?! – роздратовано гаркнули на тому боці зв’язку.

Андрій Єгорович старанно проігнорував ставлення до нього, що явно зіпсувалося. Це нічого. Нехай зачистить за ним хвости, а потім уже й він розбереться з бунтарем.

– План змінився, – сухо сказав він. – Я дещо не врахував. Кінь на чотирьох, та й то спотикається, – реготнув чоловік.

***

Варвара ледве дісталася додому і майжезастогнала від розчарування, подолавши останні сходинки. Перед дверима її квартири стояв Веніамін.

Широка відкрита посмішка чоловіка, що виднілася за пишним букетом червоних троянд, миттєво зів’яла, варто було йому побачити колишню дружину.

– Варю!.. Варюшо, що з тобою сталося? Тебе хтось образив?

Він кинувся до неї, підхоплюючи її під руку.

Варвара, що вже заспокоїлася, відчула, як відчай новою задушливою хвилею накочує на неї, погрожуючи втопити у душевному болю.

– Веню, я… – повиснувши безвольною лялькою на його руці, схлипувала дівчина.

Що вона могла йому пояснити? Та й навіщо? Ні, він би, звісно, не зловтішався. Але й навряд чи підтримав. Підтримкою та опорою раніше завжди була саме вона. До зустрічі із Сашком.

Варя з новою силою заплакала, не в змозі зупинитися. Олександр так і не зателефонував. Напевно, вислухав їхню версію цієї історії. Повірив. Родичі все ж таки. Хто може бути ближчим?

Все правильно! Вона має забути його. Їй не місце поряд із ним. Вона старша за нього. А тепер ще виявилося, що його родина багата. Та й як вони зможуть жити разом, якщо брат буде постійним живим нагадуванням? Добра ж дружина! Старша, та ще й одна на двох, хай і в минулому!

Варя уткнулася носом у світлу сорочку екс-чоловіка.

Однією рукою Веніамін притримував Варю, що тряслася в риданнях, іншою – опущений вниз букет. Він страшенно хвилювався, готуючись повторно робити їй пропозицію руки та серця. А тут ще такий її стан, який, здається, переходить у відверту істерику.

Варя краєм свідомості вловила звук кроків сходами, інтуїтивно підібралася. Хода начебто до болю знайома. Здалося, мабуть.

Відсторонилась від чоловіка, зазирнула йому в очі. Наче щойно побачила в його руках розкішний букет ненависних їй троянд. Він ніяк не міг запам’ятати, що вона любить айстри, а не троянди.

– А ти навіщо прийшов? – опанувавши себе, здивовано запитала Варвара, виймаючи з кишені ключа та провертаючи його у замковій щілині.

Зараз вона випроводить цього горе-залицяльника і зможе повністю поринути у страждання. З досвіду знала, що їй краще не намагатися бути сильною, розтягуючи цю нестерпну муку, а зануритися в неї цілком одного разу. Досягти дна, щоб відштовхнутися і випливти з океану болю, залишивши ці страждання позадуназавжди.

– Варю, так сьогодні ж річниця нашого весілля, – пом’явся Веня і простяг їй букет.

– Ми в розлученні, – крізь сльози хмикнула Варвара.

– А ти виходь за мене заміж знову, – випалив Веня, метушливо витягаючи з кишені і ледь не впустивши червону оксамитову коробочку з обручкою.

Варя здивовано глянула на чоловіка. Обернулася на шерех позаду себе.

На секунду задихнулася від щастя, побачивши Сашка. Оскаженілий і скуйовджений, він дивився на неї невідривно, пожираючи поглядом, пробираючись під шкіру і протікаючи по венах жагучою ніжністю до самого серця.

Обидва чоловіки чекали на її відповідь. Час ніби застиг. Кожен із них боявся поворухнутися чи щосьсказати.

Варя жадібно вбирала в себе милий образ, запам’ятовувала найменші його деталі. Такий гарний, такий бажаний та рідний!

– Я згодна! – сказала вона, повертаючись обличчям до Веніаміна, ніби Сашка і не було.

– Варю… – звук його голосу болісно озвався в її грудях. – Що ти робиш? Що ти знову собі наприду...

Але він недоговорив, оскільки наступної секунди, зробивши над собою зусилля, Варя рвучко обняла Веніаміна і поцілувала.

Намацавши рукою дверну ручку, відчинила двері і вштовхнула туди приголомшеного чоловіка. Зачинила двері, одразу відсторонюючись від нього, і голосно застогнала. Це виявилося не складно. Варто було тільки воскресити у пам’яті спекотні ночі з Олександром, які відкрили в ній пристрасну жінку.

Веня здивовано глянув на колишню дружину. А вона припала до дверей усім тілом, ніби могла так обійняти коханого.

Чула, відчувала, знала, що він усе ще там. Чекає на неї.

Але так буде краще для всіх. Вона не буде нічого пояснювати, не перетворюватиме на кошмар його життя і не позбавлятиме його можливості спілкуватися з братом заради неї. Близькі люди – найцінніше, що дає життя, і ніхто не має права забирати це, як забрала доля у неї.