Оманливе кохання - Ангеліна Кріхелі

Сашко втомлено притулився лобом до дверей з іншого боку, не маючи змоги пробити стіну її клятої впертості.

Знав, що вона зараз теж поряд, відчував її всім серцем, кожною клітинкою тіла. Гадав, що виведена розмову, змусить видати себе. Адже він не повірив рідні. І вона має про це знати. Але промовчав. Можливо, так і на краще. Зараз батько почне діяти. Сашкові не хотілося, щоб Варвара постраждала. Ні, він спочатку має розібратися з минулим, що переслідує його, і лише тоді взятися з новими силами за створення світлого майбутнього. Зрозуміло, із нею.

А що, коли він запізниться? А якщо вона прийме його мовчання за згоду і справді знову вийде заміж за колишнього чоловіка? Ні, це неможливо. Якщо вона справді кохає його, Олександра, то просто не зможе так вчинити.

Можливо, доля неспроста влаштувала їм таку перевірку. У кожного з’явилася можливість витягнути назовні брудну білизну і скелети, що завалялися в шафі.

Чоловік обернувся спиною до дверей і сповз по них, сідаючи на підлогу і витягуючи перед собою ноги. Він і сам не міг би сказати, чого чекав. Сунув руки в кишені і натрапив на квитки.

Правильно. Він вирішить саме так.

Пожвавішав і помчав до машини за ручкою.

Варя почула його квапливі кроки, що віддалялися, і поникла. Притулилася спиною до дверей, сповзаючи на підлогу так само, як хвилину тому зробив коханий.

Веня нахилився подати їй руку, але вона відкинула допомогу. Виставила перед собою долоню, створюючи дистанцію, розплакалася.

Обмежений у діях Веніамін сів поруч. Піти він не міг, бо Варя сиділа біля дверей. Як допомогти їй,не знав.

– Що це за хлопець? – глухо спитав колишній-майбутній чоловік.

Варя глянула на нього розпухлими і почервонілими від сліз очима. Гірко хмикнула. Саме так – хлопець. А вона – доросла жінка, яка загралася у кохання та мало не зламала молодій людині життя.

За дверима почулася дивна метушня, яка позбавила її необхідності відповідати на провокаційне запитання. Вона насторожено прислухалася. Шурхіт повторився.

Затим найрідніший голос у світі знайомо висловився невдоволено... Варя мимоволі посміхнулася. Стягнута струмками косметики шкіра неприємно натягнулася.

– Варю! Я знаю, що ти тут. Що не відчиниш мені двері. І що ти кохаєш мене. Це не проходить за один день. Нехай навіть такий болісний, як цей.

Варвара трохи підвелася, повертаючись до дверей обличчям. Його голос звучав на одному рівні з нею, і вона так і залишилася стояти навколішки прислухаючись. Утримуючи себе від відповіді.

– Ти маєш знати, що я не вірю їм. Я кохаю тебе. І ти не все... Точніше, нічого не знаєш про мою сім’ю. Будь ласка, Варю, я благаю тебе! Не роби дурниць!

– Наш шлюб – не дурість, – пошепки сердито пирхнув Веня, не втримавшись від коментаря.

– Я зараз піду. А ти відчиниш двері, – продовжував Сашко, впевнений, що вона чує його, – і візьмеш те, що я залишив тут. Ти мусиш мені вірити. Ти маєш вірити в нас. Варю...

Він приклав долоню до м’якої оббивки старих вхідних дверей рівно на тому місці, де зізворотного боку лежала її долоня.

Варя кивнула, ніби він міг її бачити.

Олександр втомлено посміхнувся.

– Ось і молодець, – задоволено промовив він.

Веніамін здивовано округлив очі, спостерігаючи за цими двома збоку. Тільки сліпий не помітив би, наскільки сильні та взаємні їхні почуття. Він скривився, повністю відчувши, що в цій геометричній фігурі явно зайвий. Що ж таке сьогодні сталося у них?

Він зацікавлено стежив, як Варвара припала до дверей вухом, затамувавши подих, слухаючи чоловічі кроки на сходовому майданчику.

Неприємно відчув, як на серці шкребуть кішки. Вона ніколи не була такою з ним. Та й, чого гріха таїти, він теж не відчував нічого подібного. Причому не лише до колишньої дружини, а й у принципі. Може, щось не так із ним самим?

Тим часом Варя крадькома відчинила двері йобережно визирнула. Нікого. Зиркнула на підлогу.

Виявивши на порозі своєї квартири довгастий аркуш паперу, спантеличено спохмурніла. Похапцем підняла його і зачинила двері.

Не помічаючи Веніаміна на своєму шляху, понесла папірець до кімнати як безцінну ношу. Веня за нею.

– Може, ти мені розкажеш нарешті, хто це і що відбувається? – не втримавшись, суворо звернувся до жінки. Потім пом’якшав, згадавши, що з таким підходом вона ще більше замкнеться. – Хоча б як старому другові, – попросив він. – Може, я зможу чимось допомогти?

Варя здивовано підвела голову. Байдужекивнула, сідаючи на барний стілець перед стійкою,і почала зосереджено вивчати послання Сашка.

Квиток на літак вона впізнала. Дату і час він підкреслив. А зі зворотного боку рідним і улюбленим почерком виведено: «Я кохаю тебе і чекатиму. Все не так, як ти думаєш».

Варвара завмерла, вкотре перечитуючи заповітні рядки. О так, він пробачив її! Або навіть його рідня розповіла йому правду. Що вся ця брудна історія сталася зовсім не зараз. Але! Він, як і раніше, молодший за неї. А його брат – як і раніше, її темне минуле. Пляма, яку жодним «ванішем» не відпереш. Отже, це нагадуватиме про себе при кожній зустрічі. І рано чи пізно нагадувань накопичиться стільки, що станеться розрив або з нею, або з братом. Ставати між братами недопустимо. А втрачати коханого, остаточно розчинившись у ньому, набагато болючіше, ніж зараз.