Оманливе кохання - Ангеліна Кріхелі

Варю штормило і кидало з однієї крайності до другої. То вона літала на крилах кохання, передчуваючи зустріч з єдиним і неповторним підкорювачем її серця, то вона починала розбирати вже готову до від’їзду валізу, впевнена, що все це лише черговий обман. Веня важко зітхав і з показною втомою запитував: «За що мені це?», а потім починав укотре пояснювати колишній дружині, що щастя кохати і бути коханою – як виграшний лотерейний квиток: двічі в одні руки не потрапляє.

Вона кивала головою, погоджуючись, але тільки-но він виходив, знову поринала в невеселі роздуми. Уява малювала песимістичні картинки їх із Сашком спільної реальності через десять років.

В один із таких моментів, напередодні дня вильоту, пролунав дзвінок у двері. Веніамін пішов годину тому. А більше приходити не було кому.

Збентежено хмурячись, вона попрямувала до дверей. Глянула у вічко. Перед дверима з ноги на ногу переминалася мініатюрна дівчина у футболці з емблемою відомої у місті служби доставки. Може, Веня замовив щось? Чи це від Сашка? Серце шалено забилося в грудях і помчало радісним галопом.

– Служба доставки, – сказала дівчина за дверима, злодійкувато оглядаючись на всі боки.

– Я нічого не замовляла, – глухо відповіла Варя.

Дівчина кивнула і посміхнулася, ніби саме на таку реакцію й чекала.

– Це подарунок від Олександра, – «кур’єр» вдала, що підглядає у бланк замовлення, згадуючи ім’я замовника.

Варвара все ще трохи недовірливо, але щасливо посміхнулася. На краю свідомості промайнула думка, що він передумав і там може бути прощальний лист. Але якщо злякатися і не відчинити двері, то буде тільки гірше. Вона даремно полетить до чужої країни, де ніхто не чекатиме на неї.

Вона відчинила двері. Привітно всміхнулася.

– Де треба розписатися?

«Кур’єр» зробила крок назустріч, м’яко, але впевнено відтісняючи дівчину в квартиру і швидко зачиняючи за собою двері.

Варя навіть відреагувати не встигла, як непрохана гостя стала скидати з себе футболку, кепку та джинси з кросівками. Свою невелику ношу вона поклала на тумбочку в коридорі і весь цей час не переставала говорити.

Варвара шоковано спостерігала за тим, що відбувається.

– Ми маємо десять хвилин, щоб помінятися місцями. У посилці диктофон із записом тобі від Сашка. І ключі від орендованого автомобіля.

– Але в мене є своя машина, – навіщось заперечила Варя, не розуміючи, що взагалі відбувається.

Дівчина поблажливо хмикнула, зупинившись на секунду. Потім продовжила:

– Ти потрапила в моторошний заміс. Сашко хоче надійно сховати тебе, поки все це не вирішиться. А тепер не стій стовпом, одягай все це, а мені давайсвій одяг та валізу. Валіза порожня, звісно. Свої речі перекладай у мій рюкзак.

– Я нічого не розумію! – на межі нервового зриву вигукнула Варя. – І чому я маю вам вірити?

– Бо ти хочеш жити! – поступово дратуючись, гаркнула Ельвіра. – І хочеш, щоб жив Сашко, – вже лагідніше і проникливіше додала вона. – А в оптимістичній перспективі жити з ним разом довго та щасливо. А тепер ворушись!

– Але я завтра лечу до нього.

– Точно! – дівчина витягла зі своєї уніформи паспорт. Відкрила його та продемонструвала Варіточну копію її власного посвідчення особи. – Завтра ти летиш до Сашка. Тобто я. А ти залишаєшся тут, у безпеці. А це твій квиток на поїзд за два тижні.

Ельвіра тицьнула їй квиток.

– Переверни, – веліла дівчина.

Варя слухняно виконала те, що від неї вимагалося. Побачивши рідний та добре знайомий почерк, беззвучно охнула, прикривши рота долонею.

На звороті квитка було лише два слова: «Вір їй».

Ніби опритомнівши, вона одразу кинулася до валізи, квапливо викидаючи з неї все. Поспіхом натягла уніформу рятівниці, навіть не підозрюючи, що це Ельвіра. І справді іронія долі.

Еля вважала за краще не представлятися з огляду на всю комічність ситуації. Інакше переконувати Варю довелося б набагато довше. А за її будинком уже кілька днів стежать. Ось тільки «розумничка» Веніамін, навіть не підозрюючи про свою роль у тому, що відбувається, щоразу плутається у них під ногами. Тож план Сашка виявився дуже доречним.

Одягнувшись, Варя виструнчилася, як солдат на плацу перед командиром.

– Що далі?

– Синя «Тойота», адреса в бардачку, все потрібне на два тижні у багажнику. У посилці диктофон із посланням від Сашка та... лист від мене. Будь ласка, не наламай дров. Інакше всі його старання будуть марними, а всі наші життя виявляться на межі, – проникливо промовила Ельвіра, дивлячись колишній коханці свого чоловіка просто у вічі.

– А як же Веня? – запитала Варвара.

– Ой, до речі! Телефон свій також давай. У бардачку є новий. Сашко зателефонує, як тільки це буде безпечно.

Варвара слухняно віддала пристрій зв’язку. Вона подумала, що якщо це все обман, то номер Веніаміна вона пам’ятає. Натомість Сашиногопостійного номера навіть не знає. Навмисне не придумаєш. У долі вкрай вигадливе почуття гумору.

– Дякую, – невпевнено прошепотіла Варя, скидаючи на плечі рюкзак з мінімумом особистих речей та предметів гігієни.