Оманливе кохання - Ангеліна Кріхелі
Ельвіра приклала палець до губ, закликаючи ошелешеного Веніаміна до мовчання, і тицьнула йому листок із заготовленим учора посланням.
Їй страшенно не хотілося няньчитися з цим дорослим хлопчиком. Вона майже не спала, почувала себе розбитою, нервувала через майбутні події.
Зате тепер, уважно розглядаючи Веніаміна, вона чудово розуміла Варвару. Олександр був набагато молодшим, проте куди більш мужнім, сильним, впевненим у собі. З ним не потрібно бути турботливою матусею, яка постійно піклується про нього. Він вселяв відчуття безпеки та спокою.
Еля з сумом подумала про Ростислава. Її чоловіка також не можна було назвати по-справжньому мужнім, захисником. Найчастіше йому самому був потрібен захист. І Ельвірі доводилося неодноразово відводити грім і блискавку свекра від невдахи Ростика. Навіть зараз вона збрехала йому, що кохає, щоб він продовжував боротися за життя та свободу від батька-тирана. Адже він надто інертний, м’якотілий. Скажи вона, що все ще божеволіє від Сашка, і Ростик тут же опустить руки і здасться, ставши безвольною маріонеткою в руках бездушного ляльковода.
Що ж, вона ще трохи поняньчиться з чоловіками, а потім просто зникне з горизонту. Якщо тільки...
Боязка надія на взаємність з боку Олександра ще теплилася в її грудях. Адже він має помітити у ній іскорку, відповісти симпатією після всього разом пережитого. Невже навіть така відданість з її боку не зможе переконати чоловіка у необхідності переглянути своє ставлення?
Ельвіра втомлено зітхнула й обережно потерла тремтячою рукою лоба, пам’ятаючи, що грим вже накладено, завісу піднято і перший акт вистави розпочато. Відступати не можна.
Веніамін уважно перечитав адресоване йому послання і кивнув. Покірно витяг з кишені телефон і поклав його на тумбочку в коридорі.
– Варонько, я... – почав був чоловік, але запнувся.
Справжній Варварі він готував напутню промову. Хотів, щоб вона запам’ятала його сильним і незламним. Нехай навіть починаючи нове життя з іншим. Проте тепер усі слова здавалися безглуздими. А стомлені очі незнайомки навпроти навівали смуток.
– Варюшо, я по тобі сумуватиму, – не надто впевнено промовив чоловік. – Але я хочу, щоб ти була щасливою. За нас усіх.
Знав би він, як точно висловився про ситуацію, що склалася, і скільки нещасних людей залишає позаду літак щастя, що злітає з Варварою на борту.
– Я можу не летіти, – підіграла Ельвіра, старанно копіюючи невпевнені нотки начебто вголосі Варвари.
– Це вже вирішено. Ти не можеш передумати. Сашко чекає на тебе, – стрепенувся Веніамін, забираючи з рук дівчини валізу.
Та виявилася надто легкою. Здивовано глянувши на Елю, кивком голови поставив німе запитання. Вона байдуже знизала плечима. В її план речі не входили. Але про це знати не обов’язково.
