Азартні ігри з долею - Іво Брешан

очну ставку з тими жителями Пакраца, які були добре знайомі з Дудою; і дізнатися, чи під час Башичевого відпочинку в «Аргентині» офіціант заходив у гараж. Від першого варіанта не буде ніякої користі; оскільки в Пакраці ніхто не знає Дудиного справжнього імені, а десять років зробили своє з його зовнішністю, він може з легкістю заперечувати те, що він є Дуда, і ніхто нічим не зможе довести протилежне. Готельний гараж — це інша справа; його цілодобово охороняли, і вдень, і вночі, і якщо хтось, не маючи повноважень, не маючи автомобіля, а особливо — хтось із готельного обслуговування, приходив сюди, то охоронці (хоч один) мусили б це помітити. Через це поліція — імовірно — вже спрямувала розслідування на те, щоб їх допитати. Може, вже й допитала. Втім, це може бути абсолютно марним гайнуванням часу. Приміром, Ретеля побачили, коли він заходив у гараж, хай навіть з інструментами в руках. Це не значить, що він тепер абсолютно точно замішаний у смерті Башича; цілком можливо, що іноземний гість попросив його щось відремонтувати у своїй автівці. Якщо ж його ніхто там не бачив, то й це ще не означитиме, що він не міг проробити оту смертоносну процедуру з гальмами Башичевої автівки. Ретель чудово знав, як усе там влаштоване і був надто розумним, аби швендяти любісінько перед очима охорони. То було б те ж саме, якби він на місці злочину залишив corpus delicti[26]. Він однозначно здатен придумати тисячу способів, як непомітно зайти в гараж.

Але всупереч усьому, Тюдор вирішив (незважаючи на те, чи вдалось поліції «витягти» інформацію чи ні) і собі допитати охоронців на готельному парковищі; аби переконатися, що більше там нічого не можна дізнатися. Після цього він займеться тим, що може дати результат: поїхати в Осієк. Оскільки Ретель там був, Тюдор мусить знайти когось, хто може це підтвердити: солдати, з якими він дружив, офіціант у ресторані, де він харчувався, продавець, в якого він купував цигарки та газети, будь-хто. Серафін же не міг перекинутись невидимкою. Одне слово, він не зупиниться, доки між даними, які він дізнається, не зможе встановити рівноваги між усіма «за» і «проти».

Оскільки професор сьогодні вже натомився, то попрощався з Лендичем і поїхав автобусом до Дубровника, а звідти — відразу додому, бо вирішив: перш ніж далі розслідувати, спершу треба добряче відпочити. Доплентавшись до квартири, він одразу ж впав на ліжко, навіть не роздягнувшись, і поринув у роздуми. Він запитував себе: чому він настільки глибоко переймається Ретелем? І чому для нього настільки важливо встановити рівновагу між звинувачуванням і виправданням? Чесно кажучи, він переконав себе в тому, що об’єктивна істина зможе випливти на поверхню, а разом з нею і правда, якщо весь наш світ влаштований за певним розумним принципом. Але чи було це справжньою причиною? І чи, стверджуючи так, він не лицемірить перед самим собою? Звичайно, він набагато більше сумнівався, аніж вірив у те, що таке начало взагалі існує; а досвід його навчив, що в таких схожих ситуаціях, які траплялися з ним у минулому, ніколи не закінчувалося так, як він очікував. Кажучи відверто, він постійно після ознайомлення із законом Юма (який стверджував: що за тих самих обставин мільйон разів нічого не станеться, проте це не могло бути гарантією, що вже завтра щось трапиться) над ним задумувався, але тепер йому це здавалося абсолютно раціональною конструкцією, якою сам перед собою намагався приховати те, що його насправді цікавило і що він дійсно хотів дізнатися. А це значить, що насправді він хотів звільнити Ретеля; хотів, щоб той не виявився винним. Коли людина опинається наодинці із супротивником, вона не може бути абсолютно нейтральною; мусить бути машиною, але аж ніяк не людиною. Нейтралітет — це щось таке, у чому ми невпинно намагаємось себе переконати, ніяк не бажаючи змиритися з тим, що кожна людина, хай і підсвідомо, вже поставлена на чийсь бік, хоча ми самі собі в цьому не хочемо зізнатися. Можливо, це є тією причиною, через яку істинна природа речей від нас завжди прихована.

Його роздуми перервав несподіваний різкий дзвінок у двері. На хвильку він весь здригнувся; у такий пізній час навіть ніхто з приїжджих здалеку родичів не подзвонив би у двері. Виходить, це або поліція, або хтось, хто приніс йому приголомшливу звістку. І справді, відчинивши двері, він заціпенів від несподіванки. Одягнутий у штормівку і спортивні штани, з дорожньою сумкою в руці, перед ним стояв не хто-небудь, а сам Ретель. Першої миті Франко злякався, подумавши, що той спромігся утекти з буцегарні і прийшов поквитатися з ним, адже це з його вини він там опинився. З внутрішнім трепетом Тюдор очікував, що будь-якої миті Ретель витягне звідкись пістолета і всадить у нього всю обойму. Проте Ретель лише стояв і радісно йому усміхався, а тоді дивним тоном, як і у всіх інших випадках, звернувся:

— Вибачте, я вас потурбував, професоре... Чи можу зайти?

— Прошу, прошу, Серафіне! — трошки осмілів Тюдор. — Мені прикро, але в мене, бачиш, гармидер...

— Це абсолютно неважливо, — сказав Ретель, увійшовши. — Я прийшов трохи з вами поговорити перед від’їздом.

— Почекай, то ти не... — Тюдор не договорив речення, бо решта слів просто застрягли йому в горлі.

— Ні! — засміявся Ретель. — Я не втік, якщо ви про це подумали. Мене випустили. В Осієку знайшлися люди, які засвідчили, що я справді там жив у той період, коли сумнозвісний Дуда був у Пакраці. Ці відомості прибули факсом у поліцію незадовго після мого арешту. Можете перевірити телефоном, якщо не вірите.

Тюдорові відлягло від серця; адже не станеться того, чого він так боявся. Окрім того, він почувався людиною, яка прагнула дістатися далекої та невідомої мети, готувалася до того, що їй потрібно подолати довгий, тернистий шлях, коли несподівано виявилося, що вже туди прибула й мети досягла. Всі його двоїстості й неточності одної миті склалися і більше не було нічого, що лишило б йому бодай трохи місця для сумнівів. Незважаючи на те, що він мав причини бути незадоволеним усім цим, бо вже було цілком ясно, що він не тільки безповоротно зіпсував гру, а й його розслідуванню настав кінець; йому ж, навпаки, було дуже приємно, що все саме так закінчилось. Він напрочуд тонко відчував: Ретель навіть перебуваючи під підозрою, був з якоїсь причини йому симпатичний; хоч він і сам не