Азартні ігри з долею - Іво Брешан

— Не знаю. Хай буде як буде, я більше не граю. Я маю підозру, що хтось увесь час за нами спостерігає, а ми не маємо й найменшої гадки, хто б це міг бути. Він помічає кожен наш промах і повертає його на свою користь. І цей хтось — не Дуда.

— Ти не можеш впевнено це казати. Ти забув, що ми ще не дізнались, де він був ті три дні.

— Але я не можу кидати людей на заклання. Завтра я всім іншим свідкам повідомлю, щоб не прибували через...треба придумати, через що.

— Прошу тебе, потерпи ще трошечки! Лише доти, доки не побачимо, що Башич робитиме... ось, скажімо, протягом десяти днів після його від’їзду. Якщо за цей час нічого не станеться, тоді вирішуй, що робити далі.

— Що ти розумієш під тим «якщо нічого не станеться»?

— Якщо Башич залишиться живий-здоровий і не вживатиме ніяких заходів. Якщо так станеться, то це значитиме, що тут немає ніякої бійні, і що гра може продовжитись. Звичайно, як ти матимеш бажання її продовжити.

Бонетті на мить замислився, було видно його вагання, а тоді, врешті-решт, видав рішення.

— Загалом, чому б і ні? Мені від того не буде шкоди. Але за умови, якщо ми вирішимо одне важливе питання, яке поступово перетворюється на проблему. Ти, очевидно, вже зрозумів, що Дуда тут, у місті, і має вільний доступ до готелю. Але ти, судячи з усього, помилився з людиною. Що будемо робити, якщо врешті-решт знайдемо Дуду, але встановимо, що це не Ретель, а хтось інший? Хто тоді буде переможцем? Ми ж закладалися на Ретеля.

— Нехай у тому випадку переможцем будеш ти. Це справедливо. Якщо Ретель — це не той, хто стоїть за всіма злочинами, я не маю права ні на що розраховувати.

— Чудово, згода! А ти як слід запам’ятай те, що сказав!

Незважаючи на висловлені сподівання, Франко вже й сам у них не вірив. Тому наступного дня він узагалі не з’явився у готелі: він хотів повернутися до ігор, дещо полишених без належної уваги через цю веремію з Дудою та свідками, тож після ранкової прогулянки він завернув на партію покера. На зборах було геть усе давнє-добре товариство, окрім Бонетті. Це професора не особливо засмутило, оскільки Бонетті й раніше не був постійним учасником цих вранішніх зустрічей через обов’язки, які він мав виконувати у готелі. Коли ж він не з’явився і після полудня, то для Тюдора це вже було сигналом, що сталося щось непередбачуване, адже пообідні сеанси Іво не пропускав; незалежно від того, скільки б не тривала їхня гра. Утім Франко нічого не перевірив, а відразу ж після партії й вечірньої прогулянки, пішов прямісінько додому спати. Тільки він устиг роздягтися і впасти на ліжко, коли хтось нетерпляче задзвонив у двері. Це вже віщувало щось серйозне і важливе, — було близько першої години ночі, а в такий час до нього не приходили ніколи навіть ті залишки його колишнього товариства. Коли ж він відчинив двері й побачив за ними Бонетті, то був впевнений, що передчуття його не підвело.

— Катастрофа! — простогнав Бонетті убитим голосом і протиснувся поперед господаря в оселю. — Жах! Не знаю, як тобі й сказати. Башич мертвий. Умисне вбивство. Цілісінький день я мав купу справ з поліцією. Вони прибули до мене до готелю... мене викликали на рецепцію. Божевілля. Я знімаю капелюха, старий! Ти мав рацію.

— Чекай-но! Що ти оце говориш?! Яке вбивство?! На Бога, що сталося?

Бонетті почав озиратися навколо себе, щоб знайти собі місце сісти, проте довкола нічого не було вільного, тож вирішив говорити стоячи:

— Вранці, коли я прибув до готелю, я застав Башича, який складав валізи в багажник автомобіля. Він сказав, що йому раптово повідомили про змагання, у яких має брати участь його клуб, тому він змушений негайно перервати відпустку. Я відразу ж по ньому побачив, що то не справжня причина. Він був засмучений і доволі сильно наляканий. Він поїхав близько восьмої, а вже опівдні до мене прийшла поліція. Поблизу Стона, на хтозна-якому схилі він не зміг вписатися в поворот, звалився у прірву і загинув на місці. Слідство виявило, що в авті були несправні гальма; хтось їх напрочуд професійно зіпсував перед його від’їздом. Оскільки автомобіль увесь час простояв на готельному парковищі, то найперше прийшли до мене заради розслідування.

— І що ти їм сказав?

— А що я міг сказати?! Сталося те, чого я найбільше боявся. Саме те! Вони не могли не помітити, що з двома гостями готелю з оплаченим відпочинком один за другим сталося нещастя, коли вони верталися додому. І це при тому, що обидва були свідками у справі пакрацького злочину. Тоді в мене вже не залишалося іншого виходу. Я мусив розповісти їм усе, що знаю. Найперше, про ті сумніви та підозри, які ти вклав мені в голову, а тоді й про наше парі. Не бійся, вони не розізлилися на нас! Мабуть, через те, що ми їм вказали на ймовірного злочинця. Ретеля відразу ж покликали до мене в кабінет і там його добряче притисли питаннями. А він поводився чудернацько. Спершу він жартував, а потім почав давати досить плутані пояснення, ними він лише посилював підозру до себе.

— Які пояснення?

— Найперше, було доведено, що з того часу, коли, за його словами, він був у Чіліпах, він мав тисячу можливостей встигнути на корабель, аж цілу годину по його приїзді. Коли йому те довели, він почав бубоніти щось про перст долі... Загалом, він не визнав своєї провини у зникненні Ани, та вперто стверджував, що не відає, що з нею. До того ж, він не зміг ніяк пояснити, де був ті три дні. Спершу він казав, що не може згадати, а пізніше почав стверджувати, що хворий лежав у себе вдома. І, врешті-решт, як корона всьому, виявилося, що в гаманці він мав автобусний квиток Рієка-Дубровник, датований 31 травня. І ще дещо: Ретель, як хобі, займається автомобільним ремонтом.

— То що, він все ж таки визнав, що він і є Дуда?

— Якби ж то! Вперто відхрещувався, що він не Дуда; що тих два місяці в 92-93 роках він перебув в Осієку. А Пакраца і в очі не бачив.

— Принаймні, це можна легко перевірити.

— Це відразу ж і зробили, в