Азартні ігри з долею - Іво Брешан
— Так, розумію! Це збігається з тим, що я вже знав раніше. І пояснює твою відсутність ці три дні, так само, як і квиток на автобус у гаманці. Гадаєш, вона дійсно може виявитись мертвою?
— Не знаю, професоре. Я сподіваюсь, що ні. Ще сподіваюсь. Можливо, вона усвідомила, що їй загрожує небезпека, і вийшла десь раніше Рієки, а тепер переховується.
— Переховується? Навіщо їй переховуватися?! Чи не логічніше було б звернутися до поліції?
— Знаєте, у поліції є багато таких, які... Я не знаю, як вам це пояснити... Можна наскочити на міну... якщо ви здогадуєтесь, що я тим хочу вам сказати. Тому спочатку треба уважно розпитати людей, кому вона довіряла і в кого могла попросити прихистку... Саме тому я взяв вихідні в готелі, аби обійти всі місця, де я зможу дізнатися бодай якусь інформацію про неї. Може, Ана зараз на Хварі, у когось зі своїх друзів, про них вона мені розповідала. Може, у сплітському відділенні «Новог ліста» щось знають... У будь-якому разі я вірю, що принаймні вона хоч десь залишила мені якийсь умовний знак, якщо вона ще жива.
— Ще одне, Серафіне. Коли ми перед Цавтатом у готелі розмовляли про те, чи майбутнє вже визначене нам наперед нашою долею, я мав здогад: ти щось вкрай важливе та серйозне збираєшся зробити, але до кінця не зважився, ще вагаєшся.
— Так і було...
— Ти заздалегідь відчув, хто може бути Дудою?
— Ні, ні, точно не це. Та й як я міг, адже я не мав ні найменшого уявлення, що він може бути тут, у місті. Я думав про свою конфіденційну проблему... Я відчував, що маю обов’язок щось зробити, проте не був впевнений, чи це мені призначено долею... і особливо те, які наслідки для мене це може мати. Тому й розпочав ту розмову з вами.
— То врешті-решт ти наважився чи ні?
— Ні. І це завдячуючи саме вам. Ви дали мені хорошу пораду. Ви сказали: доля — це логос, вищий розум... і що підкорятися йому — це значить чинити мудро. З того я дійшов висновку, що для мене правильним буде відступитися, бо все так проблематично й сумнівно.
— А про що йшла мова?
— Ні, ні, не можу вам цього сказати. Ніяк не можу. Ні вам, ні комусь іншому.
— Принаймні, має це якийсь стосунок до Аниного зникнення?
— Немає ніякого. Коли я вас про те питав, я навіть не знав, що вона в готелі. До того ж, це настільки абсурдно, що я... та неважливо... Я спізнююсь на автобус. До побачення, професоре!
З цими словами Серафін вилетів з квартири, як вихор, і швидко збіг сходами вниз.
«Ось тепер це справді finite la commedia,» — подумав Франко і знову ліг, цього разу геть спустошений і без будь-яких думок у голові. Нарешті розібравшись з цим випадком, особливо з тим, що стосувалося його сумнівів і підозр та врешті вважаючи його абсолютно завершеною справою, професор вирішив взагалі більше не займатися Дудою ні в який спосіб. Зрештою, тепер це могло б спричинити небажані наслідки. Доки Ретель перебував під підозрою, Тюдор мав сяке-таке виправдання своєї участі в парі. Але тепер, коли було розставлено всі крапки над «і» й стало зрозумілим, що мова йде про когось, чию особистість ще не встановлено, усе подальше розслідування та участь у ньому могли б породити в Тюдорові сумніви, що він це робить в ім’я чогось і заради якоїсь високої мети. Врешті, тут вже більше не йдеться про воєнний злочин десятирічної давнини, а й про два свіжих випадки, на розслідуванні яких поліція (особливо тепер, коли Ретеля було випущено з-під варти) зосереджує свою увагу. «Нехай чорти забирають того Дуду, хай буде хто буде, — подумав він, — найкраще для нього буде припинити заняття усім цим і повернутися до свого усталеного способу життя, прогулянок містом та гри в карти!»
Розділ 8
ранко повністю відновив давні звички та навіть майже забув про парі, коли за кілька днів, саме коли він збирався на прогулянку, у квартирі задзвонив телефон. То був Бонетті.— Чому ти не приходиш до мене? Наче наша гра вже більше не продовжується...
— Не знаю, з якого дива маю й далі приходити. Я визнаю, що програв і віддам тобі ті двадцять тисяч, які винен, якщо ти про це натякаєш.
— Мова не про це. Не сумніваюсь, що ти хочеш їх повернути. Проте гра ще не добігла кінця, чоловіче.
— Як на мене, то якраз навпаки. Особливо тепер, коли ти все розповів поліції.
— З’явилися деякі нові обставини, через них гра триває, та вже за іншими правилами. Зрештою, я не можу розповідати тобі про це телефоном. У мене тут сидять люди, які хочуть з тобою поговорити. Тому приходь сюди якомога швидше!
Тюдорові не залишалося нічого іншого, як відкласти свою прогулянку, взяти двадцять тисяч, які завинив Бонетті, і піти до готелю. Коли він зайшов у кабінет директора, там, окрім самого Бонетті, сиділо ще двоє. Одного з них він знав з вигляду. То був молодик міцної статури, елегантно вдягнений і коротко підстрижений, і все, що Франко знав про нього — те, що він працівник поліції, де був якоюсь великою шишкою. Другий, взагалі незнайомий, був старший, років п’ятдесяти, посивілий, високий, зі шляхетними манерами, які більше пасували дипломатам, а не поліціянтам.