Азартні ігри з долею - Іво Брешан
Франко ненадовго замислився. Такий поворот справи йому аніскілечки не подобався; він у кожній грі в своєму житті завжди виступав головним актором, і ніколи — чиїмось інструментом. Інакше кажучи, це значить, що він візьме на свої плечі тягар відповідальності, бо, зрештою, він, якщо по правді, і розпочав усе. Якби колись не він конкретно заварив цю кашу, то тепер воно не розрослось би до таких масштабів. Тому він подумав, якщо все почалось з його легкої руки, то він, принаймні через свої стійкі моральні принципи та зобов’язання, мусить погодитись на участь у цьому і розділити небезпеку з іншими, хто також братиме участь. Тому він відповів:
— Визнаю: мене ігри, у яких лише створюють видимість гри, анітрохи не приваблюють. Проте мені не важко спробувати себе і в цьому. Одне мене турбує: щоб і ми (як зовнішні співробітники) також мали якусь дієву охорону.
— Про це не турбуйтесь. Вас охоронятимуть цілодобово, як зіницю ока... Ну що ж, панове, я радий, що ми з вами домовилися!
З цими словами Дідович і Жміре підвелися, що для решти було знаком, що розмову закінчено. Бонетті також встав, очевидно, з наміром супроводжувати їх до виходу, та Дідович його зупинив:
— Немає потреби в тому, аби ви йшли з нами. Це може впасти у вічі. Ми знаємо дорогу: ліфтом униз до пральні, а звідти чорним виходом.
Коли поліціянти пішли, то надовго запанувала тиша. У Тюдора не зникало відчуття, що в почутому сьогодні, є деталь, якої не вистачає. Справа видавалась йому марним, даремним фарсом, який Дуда, якщо він справді стежить за кожним їхнім кроком, з легкістю викриє. І йому не подобалась, до того ж, така гра без гри.
— Не знаю, як вони це все замислили, — промовив він врешті. — Проте, якщо той Дуда — хто б він не був — замішаний в усьому, що тут відбувається, тоді він знає, що ми підозрювали Ретеля... і настільки сильно, що його навіть взяли під варту. Серафіна відпустили, тож тепер з нього знято всі звинувачення. Дуді буде неважко скласти два і два та зрозуміти, що ми його розігруємо.
— Помиляєшся. Він мусить бути просто неймовірним генієм, аби все це зрозуміти. Із самісінького початку (відколи поліція вперше у мене з’явилась) я дотримувався, оскільки вони вимагали цього від мене, найбільш можливої конфіденційності та нерозголошення, особливо щодо іноземних туристів. Ось, ти ж і сам це щойно чув; як вони приходять до мене і як вони йдуть звідси. Так само вони й Серафіна забирали, коли арештовували. А відпустили його того ж дня, ще перед моїм нічним приходом до тебе, я тоді не знав цього. Ніхто, крім нас двох і Ретеля, не знає анічогісінько про те, що ми маємо бодай якісь контакти з поліцією.
— Все одно. Я й далі не бачу причини цієї оборудки.
— Як це не бачиш? Ця затія має всі надії на успіх. Якби ми були далекосяжними, то ми б уже давно самі щось вигадали. І це твоя вина, що цього досі не сталося. Завдяки твоїм підозрам, ми зосередилися на Ретелі: бачив він свідка чи ні. І це замість того, аби стежити за свідком... хто за ним спостерігає, з ким він розмовляє, хто в нього викликає якісь підозри... Тепер цим опікуватиметься поліція, а ми своєю грою даємо їй можливість зробити все непомітно та конфіденційно. Як ти не бачиш?!
— Я розумію й бачу, просто не можу збагнути доцільності цього. До того ж, це нудно, брате. Ми не граємо в гру, а лиш вдаємо, що граємо... — тут Франко на мить замовк, а тоді зненацька, наче йому сяйнула несподівана ідея, сказав. — Постривай-но! А якби ми й цього разу перетворили все на справжню гру зі ставками?
— Ти це серйозно запропонував?
— Якнайсерйозніше. Якщо вже ми робимо ставки, то принаймні робімо із якимось особистим мотивом.
— На що б ми тоді закладалися?
— Чи, врешті-решт, наприкінці цієї вистави Дуду буде викрито чи ні.
— Гм? Непогано... — задумався Бонетті; було видно, що тепер і в його очах, як у старого картяра, ця пропозиція починає виглядати привабливою. — Яким внеском ми цього разу розпочинатимемо гру?
— Я готовий робити це з максимальним. Вкласти все, чим цієї миті володію.
— О, на Бога, ні. По-перше, я не можу в цьому підтримати тебе. У мене не водиться стільки грошей, як у тебе. І, до того ж, все залежить від того, на що закладешся: на «станеться» чи «не відбудеться».
— В цьому питанні я надаю тобі право вибору. Вибери собі щось з цих двох: «станеться» чи не «відбудеться», мені все одно. І роби таку ставку, яку забажаєш. Я закладусь на те, що залишиться і поставлю на кін таку ж суму, як і ти.
— Ти великодушний. Гаразд. Якщо так, то я закладаюсь на те, що його не буде викрито, і ставлю на це 100 тисяч кун.
— Ха, ха! Ти трохи лицемірний, друже. Ти щойно з повною впевненістю захищав цю авантюру поліції переді мною, а сам не віриш у її успіх. Нічого, нехай буде так! Я беру те, що ти мені залишив: його викриють. Хоча я вірю в це ще менше за тебе. І ставлю на це таку ж суму, як і ти.
— Мені жаль, що так сталось... ми стартуємо з нерівних позицій, але ж ти сам так схотів.
— Хай тебе те не турбує. Наша з тобою віра — це одне, а все, що станеться, — зовсім інше. У світі постійно відбуваються неймовірні речі, а найбільш імовірні виявляються ілюзією чи містифікацією. Загалом, якщо присутнє можливе, а не точне, то завжди є лише 50% імовірності, що це станеться. Або ні. Люди зазвичай вважають можливим те, що, на їхню думку, є більш імовірним припущенням. Але ніхто ніколи не бачить усіх варіантів і не знає усіх гіпотез, аби точно передбачити, який із них справдиться. Славетний Девід Юм мав рацію, сказавши, що зв’язок причин і наслідків ми взагалі не помічаємо. Людина, вперше побачивши воду, не може лише з її якостей зрозуміти, чи вона точно потоне, якщо вирішить у ній втопитись.
— Я