Азартні ігри з долею - Іво Брешан

— Він і після того не визнав своєї вини?

— Навіть не подумав! І далі стоїть на своєму. Осієк та й Осієк.

— Що тепер з ним?

— А що могло б бути? Наділи кайданки та взяли під арешт. Сидітиме доти, поки не визнає своєї вини. Одне слово, ти виграв. Ось, я приніс тобі гроші з сейфа.

З цими словами, Бонетті витягнув дві паки грошей, де було по 20 тисяч кун у кожній, і поклав їх на стіл перед Тюдором, проте той на них навіть не глянув. Він встав і почав ходити кімнатою, заглибившись у думки, а тоді раптом зупинився перед Бонетті.

— Знаєш що! — сказав. — Забери гроші з собою і поклади назад туди, звідки ти їх узяв.

— Що це значить? Ти виграв, людино добра!

— Нічого я ще не виграв, бо ще багато чого висить у повітрі.

— Як це висить? Усі твої підозри та сумніви підтвердились.

— Так, на перший погляд, здається саме так. Проте залишився сумнів, який мене щораз більше турбує, і я ніяк його не можу позбутися, але, гадаю, що серед усіх інших він найважливіший. То сумнів у самих моїх підозрах. На мій смак, забагато з них підтвердилися. Все це має надто багато збігів, аби було істиною.

— Е, та під три чорти воно! — підхопився неабияк розлючений Бонетті. — Що ти зараз намагаєшся зробити, забираєш свої слова назад? Намагаєшся переконати мене у відсутності того, що ще вчора, коли ми говорили, існувало?!

— Я нічого не намагаюся довести. Я лише кажу тобі про існування ймовірності, яка тепер перетворилась на певність. І тут, бачиш, я зробив помилку. На противагу сукупності тих імовірностей я зовсім забув взяти до уваги один супротивний чинник. А потрібно було і одне, і друге порівну поставити на терези. Лише так істина може вийти назовні.

— А яка є супротивна імовірність, поряд з тими, які для нас вже відомі або очевидні?

— Йдімо по порядку! Існує вірогідність, що Ретель був в Осієку, але про те ніхто нічого не знає. Це може бути спричинено тим, що регулярний склад військової частини там повністю змінено; врешті-решт, минуло вже десять років. Хоча може статися так, що й нині є ті, хто його тоді знав, проте тієї хвилини вони просто цього не згадали. По-друге, існує можливість, що він з якихось причин справді не встиг прибути на корабеля, незважаючи на те, що теоретично це виглядає можливим. Далі. Може бути й так, що з розпачу від спізнення на корабель, він напився, і не просихав три дні чи просто лежав у лихоманці. А також, і це можливо, що він поїхав за Аною до Рієки, а коли там не зміг її розшукати, то повернувся автобусом назад. І, нарешті, існує імовірність, що хоч він і захоплюється ремонтом автомобілів, але це не він зіпсував гальма, а хтось зовсім інший.

— Ти ще скажи, що існує така імовірність, що Дуда взагалі не існує.

— Ну, цього теж не можна повністю заперечити, тому що відтоді ніхто його не бачив. Можливо, відразу після подій у Пакраці він десь загинув.

— А хто б тоді в цьому випадку, згідно з твоєю теорією, міг вбити Башича, а можливо, й Ану?

— О, маю численні варіанти. Скажімо, фанатик, який вважає, що моральна чистота Вітчизняної війни мусить бути захищена. Чи хтось, чиє ім’я не згадується, але волею випадку, під час розслідування, могло випливти на поверхню. І, можливо, є й багато таких, які організували стеження за свідками, а коли вони сюди прибули, то використали першу-ліпшу можливість для того, аби їх позбутися.

— Все це лише можливі варіанти. Так ми взагалі можемо дійти до того, що й ти — це лише один із можливих варіантів самого себе.

— Браво! Нарешті з усього, що ти нині ввечері сказав, є щось, в чому не може бути ні найменшого сумніву.

— Та йдіть до біса і ти, і твоя гра заразом! З мене досить того твого інтелектуального ексгібіціонізму.

Бонетті розлючено відмахнувся рукою, як людина, чаша терпіння якої переповнилась, взяв лише своїх 20 тисяч і подався геть. Проте Франко не демонстрував ніякого інтелектуального ексгібіціонізму, як думав Бонетті; йому справді бракувало балансування між двома окремими, абсолютно протилежними, ймовірностями, як це траплялося і в інших життєвих ситуаціях, якими він найбільш насолоджувався. Доки він сам перебував у невідомості й намагався прояснити, чи його припущення точні, то про це взагалі не думав, зате тепер, коли вони справдилися, Тюдор усвідомив, що подарував геть усю свою увагу лише одному боку медалі, зашкодивши іншому. Все це наприкінці склалося б одне з іншим, і вся картина речей була б врешті настільки правильною й ясною, що він навіть усвідомив би, яким буде остаточний результат. Тому в нього і з’явилася ця потреба — зараз же випробувати можливість заперечення того, що йому раніше видавалося абсолютно логічним.

Рано-вранці наступного дня він поїхав до Чіліп шукати людей, з якими Ретель розмовляв 28 травня. Це виявилось набагато легшим, ніж він очікував. Неподалік від автобусної зупинки була сільська корчма, перед якою декілька місцевих жителів сиділи, випиваючи та граючи в карти. Тюдор підійшов до них і (після вітань) запитав: «Хтось із вас останнім часом бачив тут Серафіна Ретеля?», відразу ж до нього обізвалося двоє людей. Ретель настільки рідко приїжджав провідати родичів, що це в такому невеличкому містечку не могло не залишитися непоміченим. Тому Тюдор відразу ж міг почати своє розслідування.

— Ви в той його приїзд розмовляли з ним?

— Звичайно, тільки-но він приїхав, пане, — відповів один із них. — Він не встиг зійти з автобуса, а вже запитав, — ми досі в шоці від запитання, — коли буде похорон його дядька? А дядько й не думав збиратися на той світ: живий-живісінький. Щоправда, він трохи поранився, бо впав з маслини, тож його навіть відвезли в місто на огляд, однак нічого серйозного. Ми все це йому розповіли, а він нам ніяк не вірив. Ще й розлютився і накричав на нас: мовляв, ми дуримо йому голову! А тоді пішов до отця Влахи, парохіяного священика, аби від нього почути, що