Азартні ігри з долею - Іво Брешан

— Ось, бачиш, я тобі казав! Ніде нічого! Звичайно, адже Ретель прислужує на іншому кінці зали. Він не проходить біля нього.

— Тому цінною була моя пропозиція зіштовхнути їх. Я можу поговорити з шефом зали, нехай відправить Ретеля обслуговувати Башича. Не розумію, чого ти від цього відмовляєшся? Адже все це може зашкодити лише мені, якщо станеться так, як думаєш ти.

— І мови бути не може! Речі мають відбуватися без будь-якого втручання. А якщо ми вчинимо так, як ти хочеш, то це принизить нас, а не наблизить до перемоги.

— Гаразд, хай буде так. Нехай буде так, як ти хочеш!

Незважаючи на свою впертість, і Франко потроху почав втрачати надію, тим паче, що розпорядок дня їхнього гостя залишався незмінним, тож посеред тижня він вирішив скоротити кількість своїх чергувань у готелі, а оскільки в четвер він саме погано почувався через застуду з нежитем, то вирішив взагалі нікуди не йти, навіть на свою регулярну — ритуальну — прогулянку. І саме того дня, приблизно о 10 годині ранку (він ще лежав у ліжку) несподівано задзвонив телефон. На тому кінці проводу був Бонетті.

— Послухай! Не питай мене ні про що, а просто негайно біжи сюди! Сталося дещо, що могло б покласти край нашій грі. Виглядає так, наче ти таки мав рацію. Я чекаю на тебе у своєму кабінеті.

Тюдорові не залишалося нічого, як із застудою та підвищеною температурою, швидко одягтися та негайно поспішити до готелю. Коли він увійшов до кабінету Бонетті, то був неабияк здивований. Адже поруч з Іво сидів Башич. В обох були потемнілі обличчя. Тільки-но Франко сів, Бонетті відразу ж почав говорити:

— Ось, пане Башич, мій колега несе за все відповідальність, як і я, тож прошу вас переповісти йому те, що ви розповіли мені.

— Не знаю, наскільки пан обізнаний з військовим злочином, скоєним у місті Пакрац 1993 року... — почав Башич.

— Обізнаний настільки, наскільки про це писали в газетах, — відповів Тюдор. — Якщо мені не зраджує пам’ять, все це приписують якомусь Дуді.

— Я — один із свідків — власне, очевидців — злочину, і добре знаю Дуду. Звичайно, якщо під цим мати на увазі його зовнішній вигляд, оскільки якихось інших відомостей про нього не знаю і я. Я був тоді під його командуванням і, соромно мені тепер про це згадувати й казати, я брав участь, замаскувавшись, у поневоленні цих невинних жертв. Коли в місті оголосили надзвичайний стан, більшість з них сиділа у сховищах, а ми їх звідти витягали і відводили просто до штабу. Лише двох з них ми знайшли в квартирах; вони були настільки старими й немічними, що не могли перебувати у вологих підвалах. Тоді я навіть не підозрював, що Дуда насправді збирається зробити з ними. Полуда з моїх очей спала лише тоді, коли ми привели їх на галявину, і Дуда наказав їм копати яму. Коли вона була готова, він схопив одного із старих, підвів до ями, а тоді стратив пострілом у потилицю і скинув униз. Я й тепер здригаюсь, згадуючи це. Після того він простягнув пістолета мені і сказав: «А зараз ти вибери когось і поріши!». Між нами від самого початку встановились особливі стосунки, тож, мабуть, через це він саме мене виділяв. «Ні, Дудо, я цього не робитиму!», — сказав йому я рішуче. «Тож я поставлю тебе до них, щоб ти склав їм компанію», — пригрозив він мені, — «оскільки ти, очевидно, і сам перебував з ними у злочинному зв’язку». Потім наказав іншим: «Роззбройте його!» На щастя, я мав при собі «калашникова», тож я його перезарядив і націлив йому в серце. «Лишень хтось до мене наблизиться, і ти труп», — застеріг його я. — «Мене не лякає моя загибель, але, присягаю богами, я потягну й тебе за собою». Побачивши, що мене наче чорт підмінив, всі заціпеніли зі страху, ніхто не насмілився навіть пустити пару з уст. Я скористався цим, відступив до джипа, поблизу припаркованого, сів у нього й помчав геть. Досі не перестаю дивуватись, як вони дали мені втекти, — услід мені не випустили жодної кулі. Я відразу ж опісля пішов у головний штаб з вимогою, аби мене негайно відправили кудись подалі, де Макар телят не пас. Ніхто мене багато не питав, з якої причини я цього хочу; судячи з усього, вони вже знали, що сталося. Ймовірно, їм здалось найправильнішим вирішити все так, аби задовольнити моє прохання, тож мене відразу скерували в зону бойових дій на півдні.

— Жахіття! — сказав Франко задля того, аби здаватись більш враженим, аніж він був насправді.

— А тепер настає найважливіше, — вліз у розмову Бонетті. — Навіщо пан Башич усе те нам розповів?

— Річ у тому, пане Тюдор, що я вчора бачив Дуду. Тут, у готелі. І, судячи з усього, він тут працює.

— Ким працює?! Як гадаєте, він міг би бути офіціантом?

— Не знаю, чи офіціантом, але він пересувався готелем з упевненістю людини, яка має тут постійну роботу.

— А чому ви такі впевнені, що він не гість?

— Насамперед те, як він був одягнений. Костюм, краватка, черевики... так туристи не одягаються у цей час доби, а тим паче іноземці. Окрім того, я бачив, як він виходив з приміщення для персоналу, і що розмовляв з офіціантами та портьє як з колегами.

Тюдор згадав, що Ретель і влітку, в найспекотніший час, носив костюм з краваткою, навіть поза роботою.

— Чи ви питали когось з них, як його звуть?

— Ні, не питав. Тільки-но я його впізнав, я відразу ж сховався, аби він мене не побачив.

— Може, ви лише бачили когось схожого на нього?

— Аж ніяк! Я маю чудову пам’ять на обличчя. Звичайно, минуло чимало часу і він змінився. Когось би це могло ввести в оману чи в нього закралися б сумніви, але тільки не в мене. Незліченну кількість разів я стояв перед ним, обличчям до обличчя.

— І що ви плануєте робити тепер, пане Башич? — запитав Бонетті.

— Думаю, треба негайно повідомити у поліцію. Ви ж знаєте —