Азартні ігри з долею - Іво Брешан

— Чи означає це, що ви не збираєтесь виступити на суді як свідок?

— Так, звичайно. Від мене б там вимагали свідчень про те, що я бачила, а насправді я ж нічого не бачила. Лише те, що якісь люди когось кудись вели. Справу закрили б за недостатньою кількістю доказів, вовк з’їв ягня. А на мені б лишилося тавро сорому.

Коли пізніше Франко зустрівся з Бонетті й переповів йому розмову, той ще більш переконався, що в останні дні Аниного відпочинку не станеться нічого нового. Іво навіть почав поводитись, як переможець, взагалі перестав розпитувати про цих двох і лише чекав, коли формально добіжить кінця час гри, аби забрати всі гроші з сейфа. Тюдор, однак, був зовсім інакшої думки. Був певен, що плетиво речей, хоч називай його закономірними чи конче необхідними наслідками якихось подій або збігом обставин; щось, чиє значення в нашому існуванні ми не можемо усвідомити, і яке далі розвивається якимись несподіваними обертами, можна змінити якимось іншим чином, хоч як мало на те надії. Через те він вирішив не опускати рук. Він приходив до готелю під приводом, що має залагодити справи з Бонетті й намагався якомога непомітніше спостерігати за Аною та Ретелем. Проте це було марним; не сталось нічого такого, що могло б дати новий виток подій, новий поворот у цій справі. Відпочинок Ани, який почався у неділю 21 травня, тривав без будь-яких змін, і швидко тиждень добіг кінця. Коли скінчився її відпочинок, 28 травня, у неділю вранці, вони виїхали з готелю і поїхали у Груж, аби сісти на корабель, який о 10 годині відходив у напрямку Рієки. Проводжали її у тому ж складі, що й зустрічали. Оскільки Ретеля там не було, Тюдор напівжартома зауважив:

— Що це значить? Давнього бойового товариша сьогодні підвів транспорт?

— Не підвів, — відповіла вона. — Вранці він мусив кудись піти через важливі сімейні зобов’язання, але повинен прибути з хвилини на хвилину.

Ніхто далі ні про що її не розпитував, тож прощання протікало в сердечній атмосфері, і коли корабель відійшов від берега, Ана усім довго махала, і рукою посилала повітряні цілунки. Проте доки вона те робила, обличчя в неї було засмучене, і вона постійно кружляла поглядом по берегу, вочевидь, шукаючи Ретеля, якого там не було.

— Ну що? — запитав Бонетті, коли вони залишилися на самоті. — Чи тепер врешті перша партія за мною? Чи ти досі не визнаєш своєї поразки?

— Ще нічого не сталось, любий мій Бонетті. Оскільки лише тепер починається справжня гра, бо Ані більше не загрожує небезпека.

— Постривай-но...ох, що я хотів сказати! Хіба ти не бачив, як вона його нетерпляче чекала? І яка була засмучена, коли він так і не з’явився?

— То нічого не значить. Все це могла бути тільки хороша акторська гра. На випадок, якщо він десь поблизу і спостерігає за нею із схованки. Треба подивитись, що вона робитиме, коли повернеться до Рієки.

— Та хай йому грець! — Бонетті почав потроху вже лютувати. — Ми так не домовлялися. Гра триває лише до того часу, поки гість не поїхав. А ти б хотів, щоб ми до судного дня чекали, що вона робитиме. І ще одне: а якщо вона взагалі не збирається нічого робити? Як ми про те дізнаємось?

— Можемо обрати якісь розумні часові рамки! Це, скажімо, наприклад, місяць після того, як вона повернулась до Рієки. Якщо за той час вона нічого не зробить, я визнаю, що ти переміг.

— Ми не маємо стільки часу. Вже на другому тижні червня прибуде до нас другий гість, це станеться за десять днів. Вчора я саме отримав телеграму того Зденка Башича зі Спліта. Приїжджає на своєму авто... Ні, ні, Франко, пробач, але цей раунд за мною, а новий, якщо ти після цього всього і далі його бажаєш, можемо почати з Башичем.

— Звичайно, я хочу. Ти й сам це добре знаєш! Думаю, що в цій нашій грі є деякі слабкі місця, про які ми повинні добряче поміркувати. Ми недостатньо продумали оці раунди. Треба було б усіх свідків опитати, а вже наприкінці підбити підсумки, аж тоді, коли останній з них поїде. За умови, звичайно, що до того часу справа не вирішиться. Проте залишити умову, що ми щоразу вкладаємо новий внесок за гру в розмірі 10 000 кун.

— Не заперечую. От тільки, хто оплачуватиме їхнє перебування у готелі, якщо протягом усього часу ми не знатимемо, хто з нас переміг? Якщо прийде до нас несподівана ревізія і встановить, що якісь постояльці жили тут безкоштовно, я опинюсь по вуха в лайні.

— Ну що ж! Перебування їм усім оплачуватиму я, як організатор акції «Дубровник — відкрите місто». Звичайно, зі своєї кишені. Вже завтра матимеш всі кошти за Ану. Але якщо в кінці я виявлюсь переможцем, то ти мені ці витрати компенсуєш.

— Гаразд, погоджуюсь. І лише через те, що я на 99 відсотків впевнений, що не програю. Всі знаки вказують на те, що Ретель взагалі не той Дуда. Якщо хочеш, можемо того Башича відразу, як він прибуде, познайомити з ним.

— Це навіть не будемо обговорювати та брати до уваги. У чому ж тоді привабливість такої гри? Мене взагалі навіть не хвилює, чи виграю я, чи програю. Я власне більше граю сам з собою, ніж з тобою, я хочу відкрити між фактами певний причиново-наслідковий зв’язок, а потім подивитись, чи все це закінчиться так, як за логікою речей мусило. Я хочу проникнути в серцевину того, що керує усіма випадками, бо впевнений, що у всьому, що трапляється, і в тому, що можна передбачити і в чомусь неочікуваному, мусить існувати систематичність, яка від нас надійно прихована.

— Якби вона існувала, то її б уже давно відкрили люди, набагато розумніші від нас з тобою.

— Не погоджуся. Іноді хтось зі скромними розумовими здібностями може помітити дрібницю, яку пропустили мудреці через надзвичайно велике почуття собівартості. І якщо цей механізм — цілковита таємниця, то існує велика ймовірність, що хтось — хай навіть напівідіот — все роблячи навздогад і навіть не бажаючи цього, натрапить на ту стежку, яка веде до розгадки.

Розділ 6