Дитина від батька мого чоловіка - Олександра Багірова

Нам не дали побути наодинці. Пояснити ситуацію не вдалося. Вийшла з палати я вкрай збентеженою. Нічого не розумію. Поки я там була Марк, не зводив з мене погляду. Дивився з ніжністю та захопленням. На мене? На ту, що скалічило його життя?

Може, у нього амнезія? Це найімовірніше. Не пам'ятає подій. Йому сказали наречена, він тільки прокинувся, погано розуміє. Ось і повірив. Так! Найлогічніше пояснення. Іншого просто не може бути. Нічого йому стане краще, і неприємної розмови все одно не уникнути.

- Йохано, - підходжу до медсестри, яка якраз вийшла з палати разом із лікарем. Відводжу її убік. – А Марку… у нього амнезія, так?

- З чого ти взяла? – хмурить брови.

- Просто подумала… дивний він був… – бурмочу, ховаю погляд.

- Ну... дивний... сама розумієш... стільки травм. Але він усе пам'ятає.

- Ясно ... - протягую.

Ні. Нічого не зрозуміло. Зовсім нічого!

- Ти би поки він відпочиває, додому з'їздила б, чи що. Поспати тобі треба, - співчутливо дивиться.

Як тут відпочинеш, коли стільки подій та питань, що рвуть на частини душу. Але Йохана має рацію, ненадовго додому з'їздити треба. Провітритися теж не завадить. А то тут у стінах лікарні починаю божеволіти. Залишається тільки дочекатися, коли Марк прийде до тями, і ми нарешті зможемо відверто поговорити.

Я заїжджаю додому всього на пару годин, збираю речі, змушую себе проковтнути якусь їжу і повертаюся до лікарні. Наступні два дні майже не сплю. Знаходжусь у повній бойовій готовності.

Заїжджають друзі Марка. Дзвонять мені. Я тримаю їх у курсі. Вони привезли речі. Заїжджав навіть тренер. Чоловік хитав головою, вислухавши вирок лікарів. І ніхто абсолютно нічого не знає про його родину.

Як мені вдалося з'ясувати, хлопець мешкає один. Увесь час присвячує футболу. Його люблять у команді, завжди тепло відгукуються. Мимоволі дізнаюся дрібниці з його життя, Марк подобається мені як людина ще більше. А почуття провини зростає із величезною швидкістю.

Вранці третього дня, коли я зайшла до палати, Марк розплющів очі, посміхається.

- Привіт, наречена!

- Я не… - озираюсь на всі боки. Як злодюжка, боюся бути спійманою на місці злочину, якщо нас хтось почує.

- Розслабся, - усміхається ще ширше. - Я все розумію.

- Розумієш? - Здатність логічно висловлювати свої думки таки не повернулася до мене.

- Так. І чесно кажучи здивований. Ти не відходиш від чужої для тебе людини. Назвалася нареченою, щоби тебе не прогнали.

- Вони самі зробили такий висновок... а я не стала заперечувати... а потім усе закрутилося... – винувато опускаю голову. - Пробач…

- Тобі нема за що вибачатися ... – робить глибокий подих, не зводить з мене карих очей. - Можу я дізнатися, як звати мою наречену?

- Ілона ... І Ти неправий, через мене ти опинився тут. Може, ти не пам'ятаєш, але саме я стала винуватцем аварії. Моя неуважність привела тебе сюди ... - схлипую, поспішно витираю сльози.

- Ой, водоспад який, - дуже дбайливо торкається моєї руки. - Ілон ... життя непередбачувана штука. Все відбувається не просто так. Іноді нам здається, що доля нас карає, а лише через час ми розуміємо, що випробування вели нас на щастя, – підбадьорливо посміхається.

А мені стає ще гірше. Він лежить практично нерухомий і ще заспокоює мене.

- Марк… не знаю… чи сказали тобі… але з ногами… лікар сумнівається… що вони повернуться у колишню форму… а ти футболіст… - величезним зусиллям волі змушую себе не заревіти.

– А ще я програміст. Освіта є. Тож не єдиним футболом. Та й не збираюся я тут безвилазно стирчати! Ще встану і побіжу!

- Оптиміст, - усміхаюся крізь сльози.

- Чорноти в житті так багато, що не варто на ній зациклюватися, - сміється так відкрито, щиро. І знову ця посмішка наче привіт із минулого. До болю знайома і водночас чужа.

- Поки що я тільки створила тобі проблеми, - зітхаю.

- Ти краще розкажи про себе. А то так нечесно, ти про мене куди більше знаєш, - підморгує. - Красуне Ілоно, - невідривно дивиться на мене. Мимоволі відводжу погляд. Дуже незручний момент.

- Особливо й розповідати нема чого, - зітхаю.

Справді, нічого. Тільки біль, якого в Марка і без мене достатньо.

- Якщо в минулому багато розчарувань, то настав час заповнити життя яскравими моментами, щоб затьмарити всі прикрощі, - каже дуже тихо. Він немов відчуває те, що я так старанно ховаю від усіх.